Про трамвай у Кам’янському, хабарі 31-річної давнини та «безкоштовний» проїзд

Нинішня вимушена зупинка трамваїв у Кам’янському (як і в інших містах України) викликала безліч міркувань, образ та найнезвичайніших пропозицій городян.
Є ті, хто вважає, що тепер нема чим добиратися на роботу. Дивно, напевно, ці люди не бачать маршруток, які навіть посилили графіки руху там, де раніше їздив трамвай. Деякі вимагають запустити автобуси від Соцміста до ДМК та від ДМК на Лівий берег і щоб ці автобуси возили всі пільгові категорії безкоштовно. Жаль тільки, що автори цієї ідеї не підказали, з якої кишені фінансувати рейси таких автобусів: ні в міському, ні в державному бюджеті немає грошей на такі маршрути. Втім, усі скарги та пропозиції кам’янчан у зв’язку із зупинкою трамваїв – тема окремої статті.
Зрозуміло, що для багатьох кам’янчан, які належать до пільгових категорій пасажирів, зупинка трамваїв – це насамперед удар по кишені, адже маршрутки безкоштовно пільговиків у повному обсязі не возять, та й проїзд у маршрутці дорожчий, ніж у трамваї. І ось про безкоштовний проїзд для пільговиків хотілося б поговорити.
Багато хто впевнений, що такий проїзд існував завжди, чи не з часів заснування трамвая у Кам’янському. Але це зовсім негаразд. За часів СРСР у трамваях оплачували проїзд усі, крім дітей віком до 5 років, інвалідів Великої Вітчизняної війни та ще деяких нечисленних категорій. Проїзд у трамваї тоді коштував 3, а з 1987 року – 5 копійок, але ще раз зазначимо, платили майже всі! Були, щоправда, знижки для школярів та студентів – для них продавалися місячні проїзні квитки за цінами значно нижчими, ніж проїзні для дорослих.
Безкоштовним проїзд для пенсіонерів у громадському транспорті став трохи більше 31 року тому, восени 1991 року, його запровадили Верховна Рада України, якою тоді керував нині покійний Леонід Кравчук. Мотиви дій Кравчука цілком зрозумілі, вони мали суто політичний характер. По-перше, 24 серпня того ж 1991 року парламент оголосив про незалежність України та вихід її зі складу СРСР. Це рішення народ мав підтримати чи не підтримати на референдумі 1 грудня 91-го. І існувала реальна загроза, що пенсіонери, які звикли до життя за Радянського Союзу, можуть проголосувати проти незалежності. Щоб «задобрити» цю категорію виборців, Кравчук та його оточення і вигадали для неї безкоштовний проїзд. По-друге, 1 грудня разом із референдумом мали відбутися і вибори президента України. З тією ж метою – підкупити пенсіонерський електорат – Кравчук запроваджує для нього безкоштовний проїзд. За сучасними мірками це називається звичайнісіньким передвиборним хабарем. В Україні, до речі, трохи згодом були подібні приклади. Так, напередодні парламентських та місцевих виборів 1998 року голова Дніпропетровської області Павло Лазаренко збільшив пенсії всім пенсіонерам області на 10 гривень (багато хто пам’ятає «лазаренківську десятку»), а перед президентськими виборами 2004 року прем’єр Віктор Янукович значно збільшив пенсії всім громадянам країни. До речі, вже після референдуму та виборів, навесні 1992 року Кравчук, став президентом, намагався було скасувати безкоштовний проїзд, але під тиском депутатів та лівих партій знову повернув пенсіонерам цю пільгу.
Тепер про економічний бік «подарунка від Кравчука». Восени 1991-го, коли пільга вводилася, вся економіка України за інерцією ще працювала за законами СРСР, усі підприємства-перевізники, що автобусні, що трамвайні та тролейбусні, були державними та збитковими, вартість проїзду в них була значно нижчою за реальну собівартість перевезень. Зрозуміло, що всі ці підприємства отримували щедрі дотації з держбюджету Радянського Союзу, тому запровадження пільгових перевезень спочатку не надто позначилося на їхньому фінансовому становищі.
Однак часи змінювалися, в Україні відбувалися ринкові реформи. Деякі підприємства-перевізники з державної власності перейшли до комунальної, тобто були передані на утримання місцевій владі. Дехто був приватизований, дехто згодом взагалі розвалився, як це сталося з дніпродзержинським автобусним підприємством, що на вулиці Широкій. На лінії почали масово виходити приватні перевізники з мікроавтобусами, які тут же по старій пам’яті назвали маршрутками. Виникло питання – хто компенсуватиме підприємствам-перевізникам перевезення пільгових категорій пасажирів?
Держава вигадала механізм компенсацій – підприємствам-перевізникам за перевезення пільговиків виділялися кошти з держбюджету України. Але тут з’явилися нові проблеми. По-перше, платежі часто затримувалися, і перевізники виявлялися без грошей. Старші кам’янці пам’ятають другу половину 1990-х, коли трамвайники часто страйкували або організовували голодування протесту прямо на площі Леніна (нині – Майдан Героїв) – не було фінансування і зарплати затримувалися на кілька місяців.  По-друге, виплати йшли в основному комунальним підприємствам, приватні ж перевізники не отримували жодної копійки, і, зрозуміло, відмовлялися безкоштовно возити пільговиків. Пам’ятається, ветерани та пенсіонери Дніпродзержинська регулярно скаржилися тодішньому меру Василю Швецю на маршрутників, які їх не возять безкоштовно. Міській владі тоді довелося йти на компроміс – умовляти приватників возити безкоштовно хоч малу частку пільговиків, тож у салонах маршруток з’явилися оголошення – безкоштовно веземо не більше 1 або 2 пасажирів пільгових категорій.
Все це неодноразово призводило до скандалів у маршрутках – пільговики вимагали безкоштовного проїзду, незважаючи на їхню кількість у салоні. Були, чесно кажучи, і перегини з боку пільговиків, і маршрутників. Так, у Дніпродзержинську на мікроавтобусах 10-го маршруту нагодився безкоштовно кататися якийсь сивий ветеран (говорили, що служив він у військах НКВС), якого самі водії назвали «студентом». Він сідав у маршрутку на Лівому березі та їхав до кінцевої зупинки біля кінотеатру «Комсомолець», потім пересідав і їхав назад на Лівий, при цьому міг вийти на Дніпробуді, щоб знову сісти в черговий мікроавтобус і їхати в той чи інший бік. При цьому він відкрито говорив, що ніякої потреби в поїздках у нього немає, але якщо його зобов’язані возити безкоштовно, то він їздитиме стільки, скільки йому заманеться. І ще прямо в салоні міг плюватися насінням і звертатися до водія: мовляв, ви приватна фірма, а це погано, вам треба оголосити страйк і вимагати зробити вас державним підприємством. Іноді «студент» через своє нахабство і балакучість наривався на неприємності: біля «Комсомольця» водій десятки просто викинув його з салону. Тут же полетіли скарги до всіх інстанцій, і водієві довелося звільнитися.
Усі більш-менш розсудливі люди розуміли безглуздість такої системи пільгових перевезень. Дуже добре у 2002 році сказав із цього приводу мер Дніпропетровська Іван Куліченко: ця пільга стосується лише мешканців міст, а як бути, наприклад, із сільськими пенсіонерами? Адже у них немає ні трамваїв, ні тролейбусів, автобуси давно стали приватними і ніхто безкоштовно їх не возить! Виходить, що селяни позбавлені законної пільги? Висновок напрошувався один – монетизувати пільги. Тобто скасувати безкоштовний проїзд для пільговиків, а натомість виплачувати кожному пенсіонеру надбавку до пенсії у вигляді компенсації за користування громадським транспортом. Були навіть розрахунки такої компенсації – приблизно 4-5 поїздок на трамваї на тиждень, тобто максимум на 25 поїздок на місяць. Але далі за розмови справа не пішла, монетизації так і не дочекалися. А приблизно у середині минулого десятиліття держава взагалі відмовилася компенсувати перевізникам перевезення пільговиків, тепер цим займаються місцеві бюджети. У Кам’янському міському бюджеті дотує комунальне підприємство «Транспорт» (трамваї), коли була можливість, працював соціальний автобусний маршрут № 14, де пільговиків возили безкоштовно, левову частку витрат брав на себе місто.
Навіщо ми розповіли всю цю історію? Для того, щоб нагадати про елементарні речі. По-перше, для тих, хто сильно ностальгує за СРСР – там безплатно пільговиків не возили. По-друге, безкоштовного проїзду немає, такі закони економіки. Раніше за пільговиків платили чи держава, чи місто. Зараз у країні війна, економіка ледь жива, зайвих грошей ні держава, ні місто немає. Тому ідеї на кшталт безкоштовних автобусів для пільговиків нічим не можуть бути обґрунтованими. Адже ті ж пільговики не вимагають, щоб їм у магазинах безкоштовно відпускали хліб чи ковбасу? А перевезення – це також товар, за який перевізник хоче отримувати гроші, інакше він просто не зможе працювати.
Звісно, зупинка трамваїв – це проблема для чималої частини кам’янчан. Але пережити її доведеться, іншого виходу просто нема. Так, можна не економити електроенергію та запустити трамваї. Але тоді все місто залишиться без світла, води та тепла. Можна спробувати за рахунок бюджету запустити безкоштовні автобуси. Але тоді закриються школи, дитячі садки та лікарні, замре все життя у місті – адже грошей на все це не буде, вони підуть на пільгові автобуси. Тож давайте жити за коштами і не вимагати того, що в умовах війни просто неможливо.

Вам буде цікаво

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *