23 квітня відзначався Всеукраїнський День психолога, людей незвичної професії, які вміють розділяти і вирішувати чужі проблеми, горе й радощі, допомагати людям долати кризові ситуації, знаходити себе в цьому житті. Чи довіряють сьогодні психологам, з якими проблемами звертаються найчастіше, і як війна вплинула на життя людей – про це напередодні свята «Любиме місто» поспілкувалося з відомим у Кам’янському психологом і сімейним психотерапевтом Маріаною Лапіною.
-Якщо вірити статистіці, сьогодні біля 35% українців вірять у різних екстрасенсів і гадалок. На Ваш погляд, чому так відбувається?
-Ми дуже часто перебуваємо у страхах, хвилюваннях, тривозі за себе, своє життя, майбутнє або за своїх рідних дітей. Взагалі, рівень тривоги зараз дуже високий. У таких випадках люди часто вірять у все, що завгодно. Тому багато з них і йдуть до гадалок і ворожок – від незвідності, непередбачуваності. Та й гадалкам треба віддати належне – вміють вони переконувати, як кажуть, голову задурити.
Ще одна причина – до гадалок, як правило, ходять люди з відповідним рівнем розвитку. Вони не хочуть аналізувати ситуації, розбиратися в їх причинах. Їм здається, що ворожки і екстрасенси допоможуть їм легко вирішити усі проблеми. Поки не зрозуміють, що те, що їм ці віщуни кажуть – неправда. На жаль, це може коштувати здоров’я і зруйнованої психіки, лікувати яку потім доводиться саме психологам. Недарма ж є такий жарт: краще поплакати в психолога, ніж сміятися у психіатра.
– І все ж, чому так багато людей віддають перевагу гадалкам і ворожкам, а не психологам? Не довіряють? Бояться?
– На жаль, багато людей просто не бачать різниці між психологом і психіатром. Це, мабуть, повелося ще з радянських часів, де психіатрія була каральним органом. За кордоном, там, де їснує страхова медицина, у медичні послуги входить і психолог. Там навіть в окремих випадках людей примушують звертатися до психолога, наприклад, засуджених. Тому там люди звикли до психологів і їм довіряють. А в нас багато людей їх досі бояться. Вони ліпше розкажуть про свої проблеми друзям і рідним, ніж звернуться до психолога.
– Сьогодні ситуація змінилася? Довіра до психологів виросла?
– Так. Наприклад, за мою практику, з 2000-х років, попит на психологів виріс у рази. Особливо у 20-ті роки, коли люди почали розуміти, що психологи – не люди, які просто гадають, чи поради дають. Це спеціалісти, які завжди вчаться, завжди прагнуть удосконалюватися. Сьогодні психологи потрібні усюди – у дитсадках, школах, медустановах. Крім того, сьогодні існує багато громадських організацій, які допомагають співробітникам соціальних служб, ВПО, сім’ям військових. На це вони отримують гранти від солідних міжнародних організацій. Таких проектів сьогодні дуже багато. І вони залучають до своєї роботи психологів. Тому сьогодні – попит на хороших спеціалістів, і цей попит перевищує пропозицію.
– В якому випадку людині потрібно звернутися до психолога?
– Звертатися до психолога треба, якщо відчуваєш, що не справляєшся. Наприклад, не складаються відносини у сім’ї, колективі, проблеми з дітьми. Або якщо хочеш поїхати з країни, а сумніваєшся – усі ці питання можна ставити психологу. Ось, наприклад, прийшла до мене 20-річна дівчина. Вона дуже хоче вийти заміж. А от для чого – не знає. Як виявилося, вона збиралася заміж, а її хлопець передумав. І тепер вона боїться, що вже ніколи заміж не вийде. Я з’ясовувала, чи сама вона заміж хоче, чи батьки наполягають, чи просто боїться залишитися одна, ми працювали над її самооцінкою. Зараз продовжую з нею працювати.
Чи ось інший приклад. Жінка не могла сприймати жінку свого брата. Не могла з нею в одному приміщенні знаходитись. Вважала її поганою, недостойною його, не могла змиритися з вибором брата. Ми попрацювали з нею і вияснили, що вона в дитинстві чула історію, що її дядька вбила жінка, на якій він одружився. Звела його в могилу. І та жінка була дуже схожою на жінку брата. А саме такі жінки зводять у могилу своїх чоловіків. Зараз, після того, як ми достатньо з нею попрацювали, вона почала сприймати дружину брата по-іншому.
-У Вас багато клієнтів? З якою віковою категорією волієте працювати?
– Так, у мене багато клієнтів. Буває, по 5-6 чоловік у день до мене приходить, а то й більше. Крім того, багато моїх клієнтів живе сьогодні за кордоном, з ними я працюю онлайн. Я – сімейний психотерапевт, у мене спеціальна освіта, тому багато працюю саме з сім’ями. Окремо не працюю з дітьми, військовими. Що ж стосується вікової категорії, то мене люблять юнаки і дівчата від 20 до 35 років. Це вік моєї дочки. Мабуть, проеціюють на мені батьківську фігуру.
– Ви приймаєте за день по 5, а то і більше клієнтів. І кожного треба вислухати, перейнятися їх проблемами, дати пораду…
– Психолог не дає порад, не має готових рішень, не вчить і не примушує ні до чого. Він повинен, в першу чергу, імпатійно – з розумінням і співчуттям – вислухати кожного. Подивитись на ситуацію з тієї сторони, з якої звичайна людина її не бачить. Допомогти їй впоратися з емоціями. Дати можливість людині висказатися, поплакати чи навіть посміятися — усе що завгодно, аби «пацієнт» сам знайшов відповіді на свої питання. Пропрацювати дитячі проблеми. Знайти спосіб заглянути у минуле, проговорити почуття, подивитись на своїх батьків з дорослої точки зору. Бувають ситуації, коли до мене приходять, наприклад, чоловік з жінкою. У них проблеми у сім’ї, вони сваряться, не чують одне одного. В такому разі мені доводиться бути неначе перекладачем – пояснювати кожному, що його партнер мав на увазі. Пропоную вибрати іншу стратегію поведінки. Допомагаю людям зрозуміти один одного більше.
Психологи будують гіпотези: чому це з тобою відбувається? Висновки можуть бути несподіваними для людини. Потім психолог ці гіпотези перевіряє, щоб людина зрозуміла, що психолог вник в її проблему і тоді можна думати, що робити далі.
– Бувають якісь незвичні звернення від людей?
-Ну, ось, наприклад, прийшла до мене жінка. Вона – керівник однієї організації. А її начальник постійно сварить її. В неї два варіанта є: або змиритись, або піти з роботи. А їй ця робота подобається. Ми дійшли висновку, що її відносини з начальником схожі на її відносини з вітчимом у дитинстві. Той її сильно ображав, вона його боялася. Ось цей начальник чимось нагадує їй вітчима. Ми вирішили провести з нею експеримент: їй потрібно усвідомити, що вона вже не та дівчинка, вона доросла жінка, керівник. І реагувати на крики начальника повинна саме як керівник. Тоді він буде по-іншому іі сприймати. Вона погодилася. Зараз ми над цим працюємо.
– З початком війни люди стали більше звертатися до психологів?
– Так. Особливо почастішали звертання тих, хто виїхав за кордон. Я з ними в ЗУМі працюю. Цим людям там морально важко. Сім’я розділилася, інші люди оточують, інша мова, відношення до дітей. Там дітей карати заборонено, взагалі не можна їм щось забороняти. Це не всім нашим людям зрозуміло. За кордоном взагалі інші цінності. Люди сумують за домом, за країною. Особливо тяжко підліткам, вони випали зі своєї групи, зі своєї спільноти однолітків. Для них це болісно. За батьків дуже переживають, хочуть повернутися додому. Я допомагаю їм справитися з емоціями, говорити про них.
– Війна сильно вплинула на психіку людей? Що робити, коли від поганих новин стає погано?
– Війна – це завжди стрес і тривожність. Людям хочеться безпеки, а її нема. І тоді стає страшно. Кожен день люди чують і читають погані новини. Звідси виникає відчуття безпорадності, що ти ні на що не впливаєш. Це роботу можна поміняти, сім’ю навіть, а тут – ніяк.
Проблеми в людей залишилися ті ж самі, війна просто їх загострила. Раніше було багато способів зняти стрес. Подорожувати, наприклад. Сьогодні у багатьох такої можливості немає. Раніше не було таких довгих розлук з близькими людьми, такого страху за них. Що залишається робити? Єдиний спосіб – бачити те, на що впливаєш. Ходити, дихати, працювати, з дітьми розмовляти і приймати як даність, те, на що не можеш вплинути. Не дивитись поганих новин, пошукати щось інше – дивись фільми, якісь цікаві передачі, на городі попрацюй – займися тим, що цікаво, що відволікає.
-Під час сирени або звуків вибухів багатьох людей охоплює відчуття паніки. Як би Ви порадили людям вести себе в таких ситуаціях?
– Звичайно, добре, якщо в цей час поряд є хтось з друзів чи рідних – так почуття паніки буде легше пережити. Якщо ж людина сама, перш за все їй потрібно почати дихати. З допомогою дихання зможемо повернутися у себе. Наша права півкуля відповідає за емоції. Ліва півкуля – за мову, думки – за те, що робить нас людьми. Коли права півкуля перегружена страхом, треба включати ліву. Постукати по тілу, порахувати кількість пальців на руці, сказати вголос своє ім’я. Ногами по землі постукати. Багато існує різних вправ.
-Ми звикли до війни, чи просто втомилися від неї?
– Ми не звикли до війни, скоріше, адаптувались. Наші адаптивні властивості безмежні. Подивіться на наших жінок – з красивими зачісками, з манікюрами. Значить, незважаючи на всі жахи війни, ми залишились людьми, а це дуже важливо.
Раніше у багатьох рівень тривоги зашкалював. Сьогодні вже такого немає. Яка, зазвичай, реакція на стрес: бий, біжи, замри. Ми зараз вже не біжимо, ми замираємо, дивимось, а потім вже приймаємо рішення. Це, мабуть, не дуже добре.
– Є випадки, коли психолог вже нічим не зможе допомогти людині?
– Я не можу допомогти, якщо людина не приймає допомогу, якщо очікування від мене нереалістичні. Наприклад, чоловік пиячить. А я не можу гарантувати, що він від мене вийде і пити перестане. Або якщо у людини є проблеми і йому потрібна допомога лікаря. Наприклад, погано спить,у неї поганий апетит – є ряд симптомів, схожих на депресію. Тоді я переправляю людину до лікаря, він виписує необхідні препарати.
Проте у всіх ситуаціях може бути вихід, треба його просто пошукати.
– 23 квітня – Всеукраїнський день психолога? Як Ви відмічаєте це свято? І що б хотіли побажати своїм колегам?
– Свято відмічаємо на роботі. У нас, на жаль, психологи працюють у різних місцях, єдиного колективу немає. А своїм колегам я бажаю терпіння, натхнення, позитивного настрою. Нехай ті, хто звертається до вас по допомогу, завжди йдуть, вирішивши всі свої проблеми. Нехай у вас буде привід пишатися своєю роботою!
