10 років тому, у 2016 році наше місто офіційно попрощалося з назвою Дніпродзержинськ і повернуло собі історичне ім’я — Кам’янське. Для когось це стало довгоочікуваною справедливістю, для когось — «черговим перейменуванням», а хтось і досі бурчить: «Ну перейменували — і що, жити краще стало?»
Питання, звичайно, цікаве. Але воно приблизно з тієї ж серії, що й: «А якщо вдома зняти зі стіни портрет ката — зарплата одразу виросте?» Ні, не виросте. Але дихати чомусь стає легше. Бо назва міста — це не просто табличка на вокзалі чи напис у паспорті. Це пам’ять. Це відповідь на питання: кого ми вважаємо своїм символом.
Дніпродзержинськ отримав свою назву у 1936 році — на честь Фелікса Дзержинського. Людини, яка до нашого міста, м’яко кажучи, мала дуже опосередкований стосунок. Так, існує версія, що він допоміг вирішити питання відновлення роботи металургійного заводу. Але погодьтеся, це трохи дивна логіка: якщо чиновник колись підписав якийсь папірець, то тепер усе життя місту носити його прізвище? Тим більше, коли йдеться про одного з організаторів червоного терору, засновника ВЧК — структури, яка стала символом репресій, розстрілів і страху. Людину, яку навіть у радянські часи називали «залізним Феліксом». Щоправда, залізним він був переважно до чужих життів.
Як каже народне прислів’я: «Як корабель назвеш — так він і попливе». От і виходило дивно: місто металургів, робітників, спортсменів, митців і науковців десятиліттями носило ім’я людини, яка прославилася зовсім не будівництвом заводів чи розвитком культури.
17 лютого 2016 року у місті демонтували пам’ятник Дзержинському. А вже 19 травня Верховна Рада повернула місту його історичну назву — Кам’янське. Ту саму, яку воно носило ще до 1936 року.
І знаєте, в цьому є певна символіка. Бо Кам’янське — назва жива, справжня, своя. Вона про нашу землю, про козацьке минуле, про кам’янисті береги Дніпра, а не про партійні кабінети й каральні органи.
Так, після перейменування пенсії не стали більшими, а ціни і тарифи – нижчими. Але декомунізація ніколи й не була про миттєве «жити краще». Вона про інше — про очищення пам’яті. Бо не можна будувати майбутнє, стоячи на постаменті минулого, де тобі щодня нагадують ім’я ката.
Колись радянська влада масово перейменовувала міста, стираючи старі назви й історію. Сьогодні ми просто повертаємо своє. І це не про політику — це про повагу до себе.
Тож хочеться привітати всіх кам’янчан із поверненням історичної назви нашого міста. Бо Кам’янське — це не лише слово на карті. Це можливість нарешті відчувати місто своїм, а не нав’язаним кимось колись «згори». Це шанс повернути інтерес до власної історії, до козацького минулого, до справжніх людей, які творили місто працею, а не каральними наказами.
А ще нова стара назва, можливо, принесла місту головне — відчуття гідності. Бо, як каже ще одне українське прислів’я: «Без роду — нема народу». А без власної історії — немає майбутнього.
Як писав Василь Симоненко:
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!»
А значить — будуть і наші назви, наша пам’ять і наша історія. Не нав’язана кимось зверху, а власна. Кам’янська.
