Море попри війну: репортаж із Затоки

Море під час війни — звучить майже як оксюморон. Але попри постійні тривоги, ракетні удари та небезпеку тисячі українців цього літа все ж вирушають до Чорного моря. Один із небагатьох курортів, який приймає відпочивальників, — Затока на Одещині.

Чи справді там можна відпочити? Наскільки це безпечно? Як змінилося курортне життя через війну і чи залишилася та сама атмосфера, за яку українці десятиліттями любили Затоку? Щоб знайти відповіді не в рекламних буклетах, а на власні очі, кореспондент «Любимого міста» вирушив на узбережжя. Цей матеріал — не реклама курорту чи туристичних агенцій. Це розповідь про людей, які, попри війну, сирени та постійну тривогу, намагаються жити далі. Про тих, хто хоча б на кілька днів хоче почути шум моря замість вибухів і відчути, що навіть у найважчі часи життя триває.

Море, яке варте ризику

Затока — це місце, де головною пам’яткою ніколи не були старовинні палаци, біломармурові колони чи археологічні сенсації. Найбільший скарб цього курорту — Чорне море. Саме заради нього сюди щоліта їдуть тисячі українців.

Чесно кажучи, перед поїздкою я довго вагався. Новини про чергові удари по Одещині з’являються мало не щодня. Затока теж не раз потрапляла під російські атаки. Тож питання було просте: їхати чи не їхати?

Перемогла цікавість. Якщо вже тисячі людей продовжують відпочивати тут навіть під час війни, значить, не так вже й страшно! І варто самому побачити, як це виглядає.

Вісім годин дороги — і ось воно, море

Дорога з Кам’янського до Затоки нічим особливим не запам’яталася. Автобус, кілька технічних зупинок, ніч за вікном — і приблизно через вісім годин ми вже були на місці.

До заселення в готель залишалося ще кілька годин, тому рішення було очевидним — одразу на море.

До пляжу веде знайома кожному курортнику вулиця: магазини, сувеніри, кукурудза, пахлава, морозиво, чебуреки, плов… Словом, усе, що допомагає туристові розлучитися з грошима ще до того, як він побачить воду.

Про ціни багато говорити не буду, бо поняття «дорого» у кожного своє. Для когось чебурек  за 100 гривень — дрібниця, а для когось і 30 гривень — вже привід замислитися. Тож нехай кожен сам вирішує, наскільки йому такий відпочинок по кишені.

І ось закінчується бетонна доріжка. Перед очима відкривається широкий піщаний пляж.

Але війна зустрічає відпочивальників першою. Не хвилями. Не чайками. А табличкою із суворим попередженням:

«Вихід у море на човнах заборонено. Катання на сап-бордах заборонено. Існує мінна небезпека».

Таке собі нагадування: відпочинок відпочинком, але країна все ще воює. Навіть біля теплого моря війна не дає про себе забути.

Пляж, де людей більше, ніж страху

О сьомій ранку пляж здавався майже порожнім.

Я навіть подумав: «Невже цього року люди бояться їхати?»

Даремно. Вже близько дев’ятої години берег змінився до невпізнання. Людей стало стільки, що знайти вільне місце біля води було непросто. Дуже багато дітей, сімей із колясками, молоді, пенсіонерів.

Життя брало своє. І це було перше справжнє відкриття цієї поїздки.

Найголовніше питання курорту

Коли кілька днів поспіль спостерігаєш за людьми, починаєш розуміти цікаву річ. Відпочивальників найбільше хвилюють зовсім не ракети.

Їх хвилює:

— чи буде сьогодні сонце;

— чи тепла вода;

— де дешевші креветки чи варена кукурудза;

— у кого найсмачніша пахлава;

— і чи варто ввечері брати шашлик або мідії.

Бо життя, як виявилося, сильніше за страх.

Перша ніч. Коли сон відкладається

Перша ніч запам’яталася надовго. Спочатку не давала спати гучна компанія у дворі. Потім свою зміну прийняли комарі — ці маленькі «курортники» теж вирішили не пропускати відпочинок у Затоці. А близько четвертої ранку щось дуже голосно вибухнуло. Так голосно, що майже одночасно заверещали сигналізації припаркованих автомобілів.

Підбігаю до вікна. Десь у темряві видно полум’я. Над ним — густий стовп диму. Ще один вибух. Потім ще. Від ударної хвилі тремтять двері.

Промайнула думка: «Може, вже пора до укриття?»

І тут мимоволі чекаєш: зараз у готелі почнеться паніка. Люди вискочать у коридор із валізами, хтось кричатиме, хтось бігтиме шукати найближче укриття… Але нічого подібного не сталося.

Десь грюкнули двері. Хтось, мабуть, вийшов подивитися, що відбувається.

І… тиша. Ніяких криків, метушні чи біганини. Наче всі вже давно знали цей сценарій.

Поки я розмірковував, чи варто спускатися вниз, усе стихло. Одягнув футболку, ліг назад. Але заснути вже не вдалося. Лежав і слухав нічну тишу, яка після вибухів здавалася навіть гучнішою за самі вибухи.

Ранок, який нічого не змінив

Прокинувшись, визирнув у вікно. Вулиця майже порожня.

«Ну все, люди після нічного обстрілу сидять по номерах», — подумав я.

І знову помилився.

Просто була сьома ранку.

За годину вулиця ожила так, ніби нічого не сталося. Люди йшли на море. Діти сміялися. Хтось ніс надувного фламінго. Хтось — величезний кавун. Ніхто навіть не обговорював нічні вибухи. Наче вони були звичайним прогнозом погоди.

«Та це майже щоночі…»

На пляжі познайомилися з жінкою, яка відпочивала тут уже понад тиждень.

— Та це майже щоночі буває, — спокійно сказала вона. — Найчастіше під ранок. Вдень зазвичай тихо.

І сказала це таким тоном, ніби розповідала про розклад маршрутки.

Я тоді вперше зрозумів, наскільки швидко людина здатна звикнути навіть до того, до чого звикати не повинна.

«Збили щось…»

Наступного дня повертаємося з магазину. Раптом десь у небі двічі гучно бахнуло. Я автоматично підняв голову. Жінка поруч навіть не сповільнила крок.

— Збили щось, — байдуже мовила вона. І пішла далі.

Увечері ситуація повторилася. Десь далеко почули характерний вибух.

— О, збили! — навіть із певною радістю вигукнули люди. І… продовжили купатися.

Ось така нова українська реальність.

Наступної ночі мене знову розбудив вибух. Автомобілі чемно виконали свою традиційну програму — дружно ввімкнули сигналізації.

Я вже лише подумав: «Ну, почалося…»

Але продовження не було. За хвилину знову заснув.

На третю ніч чекав майже як герой гоголівського «Вія» свою останню ніч у церкві. Хотілося, щоб саме сьогодні нічого не сталося. Бо день був ідеальний. Тепле море. Сонце. Смачна їжа. Повний курорт людей.  Хотілося хоча б одну ніч прожити без війни.

Вранці дружина сказала:

— Знову були вибухи.

Я здивувався. Бо… нічого не почув. Мабуть, уже теж почав звикати…

Головне відкриття Затоки

Якщо чесно, головне враження від поїздки — навіть не море (до речі, з морем і погодою пощастило. Усі дні яскраво світило сонце, море було спокійним і теплим). Не пляж. Не ціни. І навіть не нічні вибухи.

Найбільше враження — українці. Люди, які приходять на пляж із маленькими дітьми. Будують замки з піску. Сміються. Їдять морозиво. Фотографуються на заході сонця. Планують наступний день. Вони не роблять вигляд, що війни немає. Вона є. Вона нагадує про себе майже щоночі. Але вони не дозволяють їй забрати ще й життя між цими ночами.

Такі не програють

Повертаючись додому, я зрозумів одну просту річ. Так, війна триває. Так, небезпека нікуди не зникла. Але якщо ми через страх перестанемо жити, відпочивати, радіти морю, зустрічам із друзями чи сміху власних дітей — це буде ще одна перемога ворога. Бо росія обстрілює наші міста не лише для того, щоб руйнувати будинки. Вона хоче, щоб ми перестали жити нормальним життям.

Звісно, кожен сам вирішує, чи їхати на відпочинок. Але люди, яких я побачив у Затоці, довели: українців не так легко залякати. Після нічних вибухів вони зранку знову беруть рушник, крем від сонця, парасольку, йдуть на пляж, купаються в морі й усміхаються. Не тому, що легковажні, а тому, що хочуть жити. Так, вони не забувають про війну. Але й війні не дозволяють забрати у себе літо.

Саме це, мабуть, і є найкращою відповіддю тим, хто щодня намагається посіяти серед нас страх. Українці навчилися цінувати кожен спокійний день і кожну хвилину біля моря. І поки ми здатні жити, любити й відпочивати, нас не перемогти.