Яром-долиною козаки йдуть… Пам’яті гетьмана Сагайдачного

Сьогодні, коли триває страшна війна, коли українські воїни героїчно відбивають наступ переважаючих сил ворога, одним з джерел оптимізму і віри в неминучість нашої перемоги над російськими окупантами,  є  вітчизняна історія.  Адже крім сумних подій  – тяжких поразок, зради й  руїни,  у національному  літописі вистачає  славних перемог, в тому числі над нашим одвічним ворогом. 

Були часи, коли українські війська стояли біля стін самого Кремля, –  і як тут не згадати їхню улюблену приказку: «Можем повторить»? Тим більше, найефективніше бити східного ворога вдавалось тоді, коли українці діяли спільно з західними сусідами – насамперед Польщею й Литвою. А цей фактор – підтримка цих країн  і всього колективного Заходу є  сьогодні потужним, як ніколи!
Однією з таких сторінок, позначених яскравими  перемогами, здобутими українськими козаками спільно з європейськими союзниками, є  доба  гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, рівно 400 років від дня смерті якого виповнилось  20 квітня. На відміну від своїх наступників, в тому числі Богдана Хмельницького, Сагайдачний  намагався не йти на конфронтацію з владою Речі Посполитої, а шукати і знаходити взаємовигідні компроміси. І йому це вдавалось, завдяки чудовим дипломатичним здібностям.

В результаті тоді відбулося оформлення Війська Запорізького не лише як потужної військової сили – козаки стали важливим суб’єктом відносин у Речі Посполитій. Політичний прагматизм  Сагайдачного розуміли не всі дослідники, тому в історичній літературі побутувала оцінка його, як лояльного до польського правління. Цей стереотип не відповідає історичній правді. Гетьмана Сагайдачного глибоко хвилювала доля України, проте він намагався максимально використовувати можливості переговорів з короною.

Нажаль, період порозуміння між поляками й українцями скінчився зі смертю Сагайдачного. Наступні козацькі ватажки здебільшого діяли в конфронтації з владою Речі Посполитої. Наслідки стали історичною трагедією двох сусідніх народів, їх відлуння вчувається й сьогодні у витті сирен і вибухах російських ракет. Адже головним бенефіціаром ворожнечі двох країн стала Московія, котра поработила й поглинула їх один за одним, й намагається відновити й зафіксувати таке становище назавжди…

Народжений на Галичині

Сагайдачному приписують і вирішальну роль у відновленні православної ієрархії Київської митрополії. Без цього на українських та білоруських землях мала утвердитися унія,  залишки православ’я могли б зійти на маргінес. Багато зробив гетьман для розвитку української освіти й культури, на порозі вічності заповів усі власні статки на підтримку братських шкіл.  Минулого року Священним Синодом ПЦУ за заслугами перед церквою його було канонізовано, як святого благовірного. Й  сам він був людиною високоосвіченою й начитаною, що забезпечило його успіхи у різних  державних сферах – від військової до політичної й релігійної.
Петро Сагайдачний, який уславився як один із найбільш героїчних полководців в українській історії, народився в селі Кульчиці, сучасного Самбірського району на Львівщині. Походження гетьмана спростовує стереотип, що Галичина і загалом, Західна Україна, не мали відношення до козацтва.  Точна дата його народження невідома, найбільш ймовірна  – близько 1582 року, хоча історики називають й інші дати – 1570, 1577, 1578, і навіть 1550 рік.

Більш певно можна говорити, що його родина була шляхетською і православною, мала власний герб. Голову сім’ї його звали  Конан, по батькові  хлопця назвали Конашевичем, а козацьке прізвище Сагайдачний додалось пізніше, вже на Січі, за вправне володіння луком.  Освіту Петро здобував у школі Львівського братства, вищу – в Острозькій школі, що була осередком просвітництва. Не дивно, що в юності Петро Конашевич й сам займався публіцисткою. Його перу належить трактат «Пояснення про унію», в якому він виступив на захист православ’я. Твір був високо оцінений сучасниками, нажаль, до нас він не дійшов. По завершенню навчання П. Конашевич кілька років вчителював у Києві, одружився. Його обраницею стала шляхтянка Анастасія Повченська, в сім’ї народився син Лукаш, який помер молодим.

Потім Петро подався на Січ і вступив до козацького війська. Для випускника привілейованої Острозької академії це виглядало не зовсім типово. Він би міг робити кар’єру в більш спокійному місці – чиновником чи священнослужителем. Певно, на те мусила бути поважна причина. Академік Д. Яворницький стверджує, що «близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, він подався на Січ». Грушевський вказує, що Сагайдачного називають «учасником молдавської й лівонської війн (1600-1601), так що мабуть ще в 1590-х роках він уже був у війську».

Як засвідчують дослідники, Петро з самого початку перебування на Січі виявив неабиякий військовий талант і здобув авторитет серед товаришів. «Ще не бувши гетьманом, а ні старшим на Запоріжжі, – пише В. Антонович, – Сагайдачний уславив себе цілим рядом добре обміркованих вдалих походів на Туреччину і Крим. Козаки обирають його обозним, доручивши відати всією артилерією Січі, а з часом – і козацьким гетьманом». Коли саме це сталося, серед істориків теж не існує однозначної думки. Французький дипломат XVIII ст. Ж. Шерер стверджує, що Сагайдачного козаки обрали гетьманом у 1597 р. За даними Яворницького він «виступив близько 1606 року в званні гетьмана».

Переможний шлях: від Стамбула до Москви

Під проводом Сагайдачного козаки здійснили низку успішних морських походів проти Туреччини і Кримського ханства. Похід козаків на Варну у 1606 році так розлютив султана, що він намагався  перегородити Дніпро залізними ланцюгами. Та вже у 1607 козаки спалили Очаків і Перекоп, у 1614 році захопили Трапезунд і взяли в облогу Синоп. У 1615 році 80 козацьких чайок підійшли до Константинополя і спалили столичну гавань разом з кораблями. Послану навздогін флотилію козаки розбили  біля острова Зміїного. У 1616 році запорожці взяли Кафу (Феодосію), найбільший невільничий ринок, визволили тисячі бранців.
Петро Сагайдачний провів військову реформу на Січі, основною метою якої було підвищення організації, дисципліни й боєздатності козацького війська. Він перетворив вільні ватаги козаків у регулярне військо, усунув елементи розбійної вольниці, навів сувору дисципліну, заборонив пити горілку під час походів, за провини не рідко карав смертною карою.  Найкращу характеристику Сагайдачного як людини та полководця дав Яків Собеський, батько короля Яна III, у «Записках про Хотинську війну»: «Був він чоловіком великого духу, сам собі шукав небезпеки, легковажив життям. У битві був першим, коли ж доводилось відступати – останнім. Мав жваву, діяльну вдачу. У таборі залишався сторожким, мало спав і не пиячив, на нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий».

1

Слава  Сагайдачного, як  досвідченого та успішного полководця  зростала. 1618 р. польський король звернувся до гетьмана з проханням взяти участь у поході на Москву, допомогти королевичу Владиславу у боротьбі за московський престол. Сагайдачний висунув зустрічні умови – розширення козацької території;  свобода православної віри в Україні;  збільшення реєстрової чисельності козацького війська; визнання Польщею судової та адміністративної автономії України.
Король і сенат погодились на вимоги Сагайдачного і прислали  йому військові клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор. Зібравши 20-тисячне військо, Сагайдачний у серпні 1618 р. рушив через Сіверщину в глиб Московського князівства. На своєму шляху гетьман захопив міста Путивль, Лівни, Єлець та інші, розбив ополчення воєвод Д. Пожарського і Г. Волконського, і 20 вересня з’єднався з частинами польського війська королевича Владислава.

З жовтня 1618 року польські та козацькі війська разом тримали в облозі Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми й готувалося до штурму. У грудні влада Московії запросила  мирні переговори. Польські представники погодились попри бажання запорожців довести розгром московітів до кінця, 11 грудня 1618 року сторонами було підписано перемир’я, яке стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Король зберіг право претендувати на московський трон. Річ Посполита отримала білоруські й українські землі, загарбані Москвою – Смоленську,Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Це було вигідно й українській стороні, адже більша частина цих землі стали «козацькими територіями».
Повернувшись з походу, Сагайдачний прийшов з 20-тисячним військом до Києва, де його було проголошено Гетьманом усієї Київської України. Сагайдачний прагнув відновити значення Києва як православного, культурного й освітнього центру.  Разом з  усім Військом Запорозьким він записується до Київського братства, взявши його під козацьку опіку і захист.
У жовтні 1620 р. Сагайдачний, шляхом складних інтриг і тривалих переговорів запросив в Україну Єрусалимського патріарха Теофана, і домігся  згоди висвятити митрополита – ним став ігумен Михайлівського монастиря Іов Борецький, і єпископів. Всі вони стали активними борцями за православну віру, освіту та українську культуру. Пізніше Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ згадував, що відновлення православної ієрархії було б неможливим без Сагайдачного, а його дії можна назвати рівними апостольським. Так на території України було відроджено православну митрополію і врятовано православну церкву, що залишалась без вищого духовенства.
Такі дії викликали невдоволення польського уряду, він відмовився визнати православну ієрархію законною.  Але незабаром почалася війна з Туреччиною, що змусило поляків забути свої образи і знов звернутися до Сагайдачного по військову допомогу. Турецькому султану Осману ІІ вдалося зібрати величезне військо, яке сягало 200 тисяч осіб. Він планував завдати поразки Речі Посполитій, взяти Краків, захопити українські й частково польські землі.

2

Хотинська битва

Під час переговорів з королем, Сагайдачний знову виявив державну мудрість і талант дипломата. Він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити чергові  вимоги козаків – скасувати посаду наглядача над Січчю від польського уряду; визнати владу гетьмана над усією Україною; скасувати постанови сейму щодо обмеження вольностей і прав козацтва; надати населенню України свободу віросповідання. Це був значний крок до встановлення української державності – фактично визнавалася автономна козацька республіка в Україні на чолі з обраним гетьманом.
Поляки погодились на все: вони були не в тій ситуації, щоб торгуватись.  Військо, яке вони мобілізували, значно поступалося турецькому й становило до 40 тисяч осіб. Така ж  кількість українських козаків прийшла  їм на допомогу. Тобто армія Речі Посполитої, яка протистояла туркам під Хотином у 1621 році, наполовину була козацькою. Тож роль українського козацтва у протистоянні мусульманського і християнського світів, що розгорнулося в центрі Європи, була дуже вагомою.
Ця битва стала однією з найбільших баталій свого часу. Бойові дії  тривали більше місяця, завдяки вмілим діям запорожців, туркам не вдалось реалізувати свою чисельну перевагу, від сміливих козацьких рейдів і вилазок вони зазнавали постійних втрат.  9 жовтня 1621 р. сторони підписали мирний договір, що мав велике міжнародне значення. Османська імперія змушена була  відмовитись від амбітних планів завоювання Європи, що відповідало й інтересам України.

Під Хотином турки поранили Сагайдачного стрілою в руку. Ускладнення рани, попри зусилля кращих королівських лікарів, невдовзі звело прославленого гетьмана в могилу.  Попри тяжку хворобу, в  останні місяці життя козацький батько намагався востаннє прислужити Україні. Він написав кілька листів до короля й можновладців Речі Посполитої,  де виступав проти скорочення козацького реєстру,  закликав до релігійної толерантності, бо «ми є православні від святих апостолів».
Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві 20 квітня 1622 року.

Поховали славетного гетьмана з усіма почестями в Богоявленській церкві Київського братства на Подолі. Нажаль, за радянської влади храм разом з гетьманською могилою було знищено. Пам’ять про Сагайдачного український народ зберіг у думах і піснях, найвідомішою з яких є «Ой, на горі та женці жнуть». На його честь встановлено пам’ятники, названо вулиці різних міст України, є вулиця й провулок Гетьмана Сагайдачного й у Південному районі Кам’янського.

5

У 1993 р. до складу ВМС України ввійшов фрегат «Гетьман Сагайдачний». Нажаль, флагман  українського військово-морського флоту став жертвою нинішньої московської навали.  Під час російського вторгнення в Україну  фрегат перебував на ремонті в порту Чорноморського суднобудівного заводу в Миколаєві. 3 березня 2022 року фрегат було затоплено, щоб не дістався ворогам, котрі штурмували місто.

Таємні рецепти перемог

…І це не єдина паралель, що тягнеться від  видатного полководця минувшини до  нинішньої національно визвольної війни, котру ведуть нащадки козаків з москалями. Не треба бути військовим аналітиком, щоб помітити дивовижну схожість методів ведення війни, включно з особливістю стратегії й тактичних дій, котру практикував і старий гетьман, і його сучасні спадкоємці на чолі з генералом Залужним.

Адже Петро Сагайдачний як полководець, здобував перемоги нестандартними, на той час, рішеннями. Сутність його оборони була у використанні тактики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивності атак, випробувану у багатьох походах. Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема так званий фламандський стрій, легку  маневрену артилерію та добре озброєну й навчену піхоту. Не слід забувати, що саме Петро Сагайдачний чи не першим у військовій тактиці активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв, коли нечисленні загони козаків нападали на маршеві колони супротивника, переважаючого у десятки разів і вносили безлад і паніку у його лави. Військова стратегія і тактика Сагайдачного були розраховані на ведення бойових дій в умовах чисельної переваги супротивника. Не можна не відзначити й високу мобільність козацького війська, яке зупиняло наступ ворогів результативними ударами по їхніх тилових комунікаціях. Динамічна й гнучка тактика бою козацького війська, на противагу позиційній, була вирішальним фактором у блискучих перемогах, що принесло козакам європейську славу.

У нинішній війні, як відзначають експерти, головною перевагою української армії, що дозволила їй навіть в найтяжчі перші дні стримати й зупинити значно переважаючого живою силою й технікою ворога, й завдати йому тяжких втрат, стала та ж сама тактика активної мобільної оборони. Тобто – уникання прямих масштабних боїв, натомість – злагоджені дії невеликими групами, здатними раптово нанести удар по великих неповоротких ворожих угрупуваннях, і статичних об’єктах, і швидко відійти. Влаштування засідок  на розтягнуті колони й комунікації супротивника, ефективні дії в тилу диверсійно-розвідувальними групами і партизанськими загонами,  використання тактики наступальності, раптовості, нічного бою й превентивних атак.

…Як мовиться, знайдіть дві відмінності. Воїни ЗСУ готують ворогам гаряче частування за  старовинними прадідівськими   рецептами. Виходить дуже гостро!  Ще б пак, адже ці рецепти не прості – П. Сагайдачний, разом з іншими козацькими ватажками, котрі не знали поразок на полі бою – І. Сірком, І. Богуном, М. Кривоносом, С. Палієм, – вважались на Січі характерниками – володарями таємних знань, доступних одиницям обраних…

7

Вам будет интересно

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *