Днями пішов відлік вже третього місяця кровопролитної війни, розв’язаної Росією проти України, фактично, без всяких приводів і підстав. Бо не може людина із здоровою психікою серйозно сприймати незграбні й безглузді відмазки російських керманичів щодо причини підступного нападу на сусідній народ. До того ж, їх версії постійно міняються зі швидкістю рук карткового шулера.
Серед них були: «защитим народ Донбасса от геноцида», «Российскую Федерацию – от военной угрозы Запада»; «остановить доминирование США на международной арене»; «положить конец любой войне, которая могла бы происходить на украинской территории»… Останнє – взагалі шедевр роспропаганди в рафінованому орвелівському стилі – тобто, щоб запобігти гіпотетичній війні на нашій землі, що може теоретично статися невідомо коли – через сто чи тисячу років, невідомо кого, й з ким – з печенігами, хазарами, масонами, рептилоїдами з планети Нібіру, – росіяни вирішили не чекати пришестя ворогів, а почати війну самим, негайно. Цілком реальну й криваву…
А ще раніше непрошені «визволителі» заявляли про плани «демилитаризации и денацификации» України, однак про ці версії скоро й самі забули. Надто вже вони виявились недолугими, навіть для невибагливої російської аудиторії. Адже приставка «де»- означає скасування, усунення чогось (демонтаж, демобілізація тощо). А як можна усунути те, чого взагалі немає, і ніколи не існувало? Мається на увазі реальність, а не хвороблива уява. З таким же успіхом можна оголошувати гаслом нападу на Україну «демонархізацію» або «дефельдмаршалізацію» – адже монархів і фельдмаршалів у нас на душу населення рівно стільки ж, як і нацистів. Тобто нуль, зеро…
Тим не менше, під такими химерними гаслами кремлівський стратег два місяці тому двинув своє військо на Україну. Для «окончательного решения украинского вопроса» – така версія була згодом опублікована у статті московського политолога Т. Сергеєва «Что Россия должна сделать с Украиной». Важко не помітити буквального копіювання основної тези з гітлерівської концепції Голокосту, лише з незначною правкою – заміною прикметника «єврейський» на «український».
Й нарешті, найновіша версія, не так давно озвучена якимось генералом Миннекаєвим, заст. командуючого Центральним воєнним округом РФ. Вона є більш відвертою від попередніх: «установление полного контроля над Донбассом, южной Украиной, обеспечение сухопутного коридора в Крым и выход к молдавским границам». Тобто – все заради пробивання коридору від Ростовської області через окуповані з 2014 р. ОРДЛО і Крим, аж до віджатого у іншої суверенної країни шматка території – Придністров’я. Вже взагалі не йдеться про якісь ідеологічні мотиви та благі наміри, на кшталт захисту «народа Донбасса, русского языка», абощо. Маски скинуті – все одно ніхто в світі не вірить московським казочкам про злих «бендеровцев» і «русских витязей – освободителей». Генерал по-будьонівські рубонув правду-матку, – відверто, просто, без інтелігентських рефлексій: йде банальне захоплення територій, примітивна загарбницька війна по канонах «дідів-воєвателей».
Виникає питання: а як поєднується з генеральскою казарменою прямотою твердження В. Путіна про те, що «русские и украинцы – это один народ»? Виходить, заради захоплення території йде винищення майже свого народу? Хоча, яка в цьому проблема для диктатора, – згадаймо вибухи житлових будинків у Москві, Буйнакську, Волгодонську, «Рязанський цукор» та інші засоби для розпалювання другої Чеченської війни й підняття президентського рейтингу другорядного тоді персонажу російського політикуму…
І все таки, наскільки нинішня загарбницька війна, розв’язана Росією на очах усього світу, є унікальною подією в історії взаємовідносин двох країн? Про це ми запитали Наталію Буланову, кандидатку історичних наук, директорку Музею історії міста Кам’янське.
– Ще кілька років тому в одному з виступів на мітингу з нагоди дня пам’яті жертв політичних репресій, Ви говорили про нескінчені війни, що їх вела Росія проти «братньої» України протягом сотень років. Сьогоднішні події переконують нас у вбивчому характері цього «братерства», та чи немає деякого перебільшення в тривалості взаємних війн?
– Тут є кілька аспектів. Статистика буде різною, якщо розглядати війни між Росією і Україною в ракурсі класичної термінології, як збройний конфлікт співставних за потугою суперників, що відбувається у формі бойових дій між збройними силами. Або якщо враховувати наявність такої формальної ознаки стану війни, як її офіційне оголошення, що передбачено Гаазькою конвенцією 1907 р. Втім, починаючи з XІX ст. цієї процедури дотримувались все рідше, та кількість війн у світі не зменшилась, а кількість їх жертв зросла неймовірно.
Вважається, що за кількасотлітній період відносин, дві держави воювали між собою у наближеному до класичного розуміння форматі, близько 30 разів, починаючи від княжої доби й до нинішньої російської інтервенції в Україну. Але ця цифра дуже умовна. Термінологічні та правові нюанси, так само, як ідеологічні обґрунтування, не міняють сутність одвічних прагнень Московії покорити й поглинути територію сусідньої країни, покорити й знищити її народ, як мінімум – його історичні свідомість і пам’ять.
Заради досягнення цієї мети, що залишається незмінною протягом століть, Москва ніколи не обмежувала себе рамками формальних процедур, натомість використовуючи найрізноманітніші методи завдання максимальної шкоди супротивнику. Від терору, позасудових розправ з активною частиною українського соціуму, примусової асиміляції шляхом заборони рідної мови й національної культури, влаштування штучних голодоморів, до модернових варіантів економічної, інформаційної, гібридної війн.
Ворожа по відношенню до України політика проводилась керманичами московської держави протягом всього її існування, незалежно від назви – царство, імперія, союз, федерація, хіба що з нетривалими нейтральними перервами. Тому для того, щоб розглядати історію взаємовідносин московитів та українців саме як череду перманентних війн в широкому розумінні цього явища, на жаль, є вагомі підстави.
– А як з цим поєднуються гучні заяви російських політиків і пропагандистів про «общность исторических судеб, братские узы и духовное родство»? А останнім часом там взагалі заговорили про «один народ» . І це – на фоні реальних картин масового геноциду, що творили «брати» під Києвом і в інших місцях…
– Нічим, крім лицемірства, нехтування історичними фактами і реаліями, звичкою використовувати історію, етнографію, лінгвістику та інші суспільні науки у якості інструменту пропаганди, ці сумбурні твердження пояснити не можна. Власне, російська влада сама задала тон. У липні 2021р., коли підготовка до російського нападу на Україну йшла повним ходом, за підписом Путіна вийшла «програмна» стаття «Об историческом единстве русских и украинцев», що стала одним з інформаційних елементів підготовки громадської думки до майбутньої агресії.
Відомий американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер так оцінив сутність цього опусу: «Тези статті історично безглузді, але якщо він справді переймається тим, аби Росія й Україна були близькими, немає жодної людини в світі, яка б була більш винна у відсутності цих близьких відносин, ніж Володимир Путін. Він сам через свою зовнішню політику, через свої дії, своє рішення напасти на Україну зробив близькі відносини Росії та України неможливими на наступні роки й десятиріччя».
Додам, що путінська стаття з претензією на науковість – не більше, ніж перелицювання старих радянських підручників і компартійних брошур на тему про «торжество ленинской национальной политики» та «социалистический интернационализм в действии». Комуністичною пропагандою були визначені жорсткі шаблони для розгляду історії України, її роль, як «молодшої сестри». Історичні події в Україні мали дублювати російські процеси і бути при цьому дрібнішими, другорядними.
У ІХ ст. на землях середнього Подніпров’я довкола Києва сформувалася середньовічна держава – Русь. Московське князівство, яке в ті часи називали Заліссям, виникло на північному сході лише через кілька століть потому. Їх розвиток у наступні століття проходив за різних історичних умов. Це визначило суттєві культурні, політичні, світоглядні, мовні відмінності.
Після монгольської навали у ХІІІ ст. історичні долі територій сучасних України та Росії кардинально розійшлися. Українські терени продовжували розвиватись у європейському контексті. Демократія, самоврядування, магдебурзьке право, релігійна терпимість, вільний економічний розвиток зберігалися в козацькій державі. Північно-східні землі Русі увійшли до складу монгольської Золотої Орди. На формування політичної культури Московського князівства мали визначальний вплив азійські традиції сакралізації деспота, рабської покори, придушення основних прав і свобод, і особистої ініціативи.
Можна довго перераховувати відмінності – історичні, культурні, мовні, антропологічні, ментальні, що спростовують тези про «один народ». Але в цьому немає необхідності, адже в цивілізованому світі близькість народів та спільні сторінки історії не дають підстав на інтервенцію, анексію, примусову асиміляцію. Сьогодні жодному з найрадикальніших британських політиків не прийде в голову закликати до нової колонізації Ірландії і США, іспанцям – реконкісти Мексики й Аргентини, португальцям – Бразилії та Анголи. З часів гітлерівського аншлюсу Австрії світ значно змінився, але здається, Путін не хоче з цим миритись, і сподівається відкрутити годинник на сотню років назад. Марна справа…
Масовими вбивствами мирних громадян, включаючи жінок і дітей, причому всіх без розбору, хто опинився в небезпечному місці, незалежно від національності, мови, політичних і релігійних поглядів, навіть громадянства, – Росія сама вивела себе за межі цивілізованого світу. По суті, це і є нацизм, у якому вони звинувачували українців. Нацизм у чистому вигляді – коли одна нація відмовляє іншій в праві на існування. І геноцид, адже ця відмова означає «окончательное решение украинского вопроса» – шляхом виселення та фізичного знищення українців, як етносу.
– Все таки, на Вашу думку, можна було уникнути цієї страшної війни?
– Нажаль, скоріш за все, ні. Адже російсько-українська війна розпочалась ще у 2014 році, вона триває не два місяці, а дев’ятий рік. Нинішня інтервенція є її черговою фазою. Ймовірно, її можна було б уникнути, відтермінувати або направити по менш жахливому сценарію. Але виключити фактор воєнної загрози з російської політики по відношенню до України – не буде можливим і після розгрому окупантів і видворення їх за межі кордонів України станом на січень 2022, або навіть 2014 р. Без повної зміни системи влади і державної ідеології в Росії, через деякий час, потрібний для накопичення ресурсів і сил, «брати» повертатимуться знов і знов.
Мій колега і добрий знайомий Віктор Брехуненко, доктор історичних наук, професор Інституту археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України, присвятив цій темі велику увагу. Кілька років тому він видав книгу «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ-ХХІ ст.», яку презентував і в нашому музеї під час чергового «Мамай-фесту». Головною темою книги є постійність російської агресії на українські землі. Вона описує кожну з російсько-української воєн з акцентом на елементах, що перегукуються з сучасною ситуацією на фронтах. Підсумковий розділ називається «Стратегії Путіна: спадкоємність від ХV століття».
«Теперішня війна – не є щось надзвичайне. Це типова ситуація для російсько-українських стосунків, їх логічний розвиток. Ця війна не була породженням злого генія Путіна. Він, зрештою, не придумав нічого нового. Всі його політичні, військові, ідеологічні стратегії мають прямих генетичних попередників у минулих війнах.
Це стосується і такої стратегії, як гібридна війна. Майже кожна російсько-українська війна була гібридною. Росія щоразу намагалася видати вторгнення за внутрішній конфлікт і представити його як громадянську війну. Донецько-Криворізька республіка 1919 року – це типова сучасна Лугандонія. І таких прикладів можна навести багато», – стверджує В. Брехуненко.
… Взагалі, ця тема – надзвичайно є широкою. Наостанок зверну увагу ще на один аспект. Російсько-українські війни не можна розглядати виключно як події двосторонніх міждержавних відносин, поза контекстом глобальної геополітики. Особливо це стосується нинішньої війни, що змушує світ балансувати на тонкій грані третьої світової війни і ядерного апокаліпсису. Світова спільнота прогавила становлення нової імперії зла, забула гіркі уроки історії становлення диктатури Гітлера, що розпалив вогонь Другої світової війни. Нині всім притомним політикам і державним діячам світу необхідно об’єднати зусилля, щоб не допустити розвитку подій за найстрашнішим для людства сценарієм.
