Як «Дніпро» Москву обіграв

6 листопада виповнюється рівно 40 років з того історичного дня, коли футбольна команда “Дніпро” (Дніпропетровськ) у супервидовищному домашньому матчі на переповненому стадіоні “Метеор” обіграла московський “Спартак” і вперше у своїй історії стала Чемпіоном СРСР.
Сьогодні, коли протиріччя між Україною та Росією сягнули крайньої точки – повномасштабної кровопролитної війни, події 40-річної давності бачаться в дещо іншому світлі, ніж раніше. Адже той історичний матч став одним із численних епізодів суперництва між УРСР та РРФСР на футбольних полях.
Це суперництво тривало приблизно з другої половини 1960-х років. Україну представляло київське “Динамо”, Росію – московські команди “Динамо”, “Спартак”, “Торпедо” та ЦСКА. Рік у рік, за рідкісним винятком, саме між цими командами розгорялася боротьба за золоті медалі Чемпіонату СРСР та за Кубок країни. Боротьба йшла зі змінним успіхом, хоча кияни все ж таки частіше обігравали своїх іменитих московських суперників.
А ось 1983 року картина сильно змінилася. Вже на початку березня стало зрозуміло, що з київського “Динамо” толку не буде – команда “вилетіла” з Кубка СРСР, програвши в Ленінграді “Зеніту” 1:3, а в Чемпіонаті “провалилася” в середину турнірної таблиці, так і не вибравшись звідти до кінця сезону. Причина називалася одна – зміна тренера: Валерія Лобановського, який пішов до збірної СРСР, змінив Юрій Морозов. Морозов так і не зумів налагодити гру своєї нової команди, говорили про різке падіння рівня дисципліни в клубі, зокрема про пияцтво провідних гравців. Підтвердження цієї версії були вже наприкінці 1983-го: молодого перспективного нападника киян Пасічний загинув у п’яній бійці, яку сам і затіяв, а досвідчених захисника і хавбека Сорокалета з Думанським було відраховано з команди саме за порушення спортивного режиму. Втім, це все – окрема історія.
Але прапор українського футболу, що випав з рук киян, був одразу підхоплений. Спочатку голосно заявив себе донецький «Шахтар». Гірники вийшли у фінал Кубка СРСР, по черзі обігравши московські “Спартак” (3:2) та “Динамо” (3:1), а також ленінградський “Зеніт” (5:3 за пенальті). А у фіналі «Шахтар» грав із ще однією українською командою – харківським «Металістом», який до цього у півфіналі у Москві обіграв місцевий ЦСКА 1:0. Фінальний матч Кубка відбувся 9 травня 1983, перемогу святкували гірники з рахунком 1:0, гол забив півзахисник Ященко. Тоді вся величезна країна дізналася імена лідерів «Шахтаря» – Єлінскаса, Варнавського, Ященка, Соколовського, Морозова і Грачова.

Потім несподівано для всіх вистрілив одеський Чорноморець. Одесити у першому колі одну за одною обіграли московські «Динамо» 1:0, «Спартак» 1:0, ЦСКА 2:1 та «Торпедо» 1:0, були лідерами у першому та на початку другого кола. Радянські вболівальники тоді відкрили для себе провідних футболістів одеського клубу – Фінка, Шарія, Поконіна та Бєланова.
І, нарешті, «Дніпро». Ще на початку сезону експерти зазначали, що наставники дніпропетровської команди Володимир Ємець та Геннадій Жиздик зібрали дуже потужний клуб. Це міцні професіонали Андрій Ділай, Олександр Лисенко, Володимир Устимчик, Олександр Погорєлов. Швидко набиралися досвіду та вміння молоді півзахисники з Дніпродзержинська Геннадій Литовченко та Олег Кузнєцов. Справжнім «джокером» клубу став нападник Володимир Лютий – виходячи на заміну, він не лише значно пожвавлював гру, а й часто забивав вирішальні голи. Перед сезоном-1983 до «Дніпра» прийшли досвідчені захисник Микола Павлов, який раніше грав у мінському «Динамо» та «Чорноморці», і нападник Олег Таран, який до цього виступав у київському «Динамо», «Чорноморці» та ЦСКА. І, звичайно, справжнім відкриттям став юний форвард Олег Протасов, вихованець місцевої футбольної школи «Дніпро-75». Олег вражав своїм умінням опинитися у потрібному місці у потрібний момент і точно вразити ворота суперника. Так у Дніпропетровську склалася команда, яку традиційно називали «сплав молодості та досвіду».
«Дніпро» підбиралося до лідерства поступово, навіть якось непомітно. Вже в червні стартувала його безпрограшна серія з 13 матчів поспіль, і на початку серпня після виїзної перемоги над єреванським Араратом команда очолила турнірну таблицю, з першого місця вона вже не опускалася. Були яскраві перемоги над тбіліським, київським, мінським та московським «Динамо», над «Жальгірісом» та «Шахтарем», над «Пахтакором» та ЦСКА. В результаті до 6 листопада – останнього календарного матчу Чемпіонату СРСР-83, який «Дніпро» мав провести вдома з московським «Спартаком» – дніпропетровська команда підійшла у ранзі претендента №1 на золоті медалі.
А що ж суперники? До початку осені лише дві команди – чемпіон-82 мінське “Динамо” та московський “Спартак” – рвонулися в гонку за лідером. Проте мінчанам не вистачало стабільності, особливо в обороні, і вони до жовтня явно відстали від «Дніпра». А ось «Спартак» грав потужно та переконливо, здобуваючи одну перемогу за іншою. У команді сяяли Сочнов, Поздняков, новачок команди Бубнов, Рєзнік, Гладилін, Гесс, Гаврилов. І, звичайно ж, найкращий воротар СРСР 80-х років Рінат Дасаєв і півзахисник, улюбленець російської публіки Федір Черенков, який 1983-го буквально творив дива на футбольному полі і в результаті був визнаний найкращим гравцем країни. До вирішального матчу 6 листопада «Спартак» підійшов з дуже серйозними перемогами: у Донецьку просто декласували місцевого «Шахтаря» 4:0, а в Англії сенсаційно перемогли знамениту «Астон Віллу» 2:1. «Дніпру», щоб стати чемпіоном, треба було чи перемагати, чи грати внічию, а от «Спартаку» була потрібна лише перемога, тоді москвичі за кількістю очок зрівнялися б із дніпрянами (за перемогу в ті роки давалося 2 очки, за нічию – 1). ), і було б перегравання за «золото» СРСР.
Не можна не згадати про деякі нефутбольні події напередодні матчу на «Метеорі» 6 листопада. Спочатку був Кишинів, де «Дніпро» за два тури до фінішу Чемпіонату грав із місцевою «Ністру». Для кишинівців цей матч нічого не вирішував – вони «вилетіли» з вищої ліги достроково, і багато хто очікував, що «Дніпру» господарі особливо не чинитимуть опір. Але вийшло навпаки – «Ністру» відчайдушно оборонялася і не раз гостро атакувала, «Дніпро» вирвав перемогу насилу після дальнього удару дніпродзержинця Віктора Кузнєцова. Вже пізніше з’ясувалося, що перед матчем до Кишинева прибули емісари з Москви, які зустрілися з керівництвом та гравцями «Ністру». Що саме вони обіцяли – гроші, місця в нових командах, квартири чи щось ще – достеменно невідомо, але результат був очевидним – аутсайдер у матчі, який нічого не значив для нього, грав щосили, намагаючись відібрати у «Дніпра» хоча б очко.
Напередодні 6 листопада 1983-го у Дніпропетровську згадали про події, що мали місце у 1972 році у Ворошиловграді. Тоді тамтешня команда “Зоря” різко втрутилася в суперечку фаворитів і стала чемпіоном СРСР. Перед цим керівникам області дзвонили чиновники з Москви та Києва та «наполегливо рекомендували» стримати запал «Зорі» та «здати» останні ігри, не допустити перемоги команди в Чемпіонаті. Але у Ворошиловграді не послухалися, і вже після чемпіонства «Зорі» багато керівників області з різних причин втратили посади. У Дніпропетровську серйозно побоювалися, що керівники міста та області повторять долю своїх ворошиловградських колег.
Була ще одна історія. Формально радянські футбольні команди грали від великих підприємств чи спортивних товариств, там гравці, тренери та весь персонал отримували зарплати, їхні «шефи» підтримували футбольну інфраструктуру та фінансували клуби. Зрозуміло, що директори підприємств-“шефів” були неформальними керівниками команд. У “Дніпра” таким підприємством-“шефом” був гігант оборонної індустрії Південний машинобудівний завод та його Генеральний директор Олександр Макаров. Так ось, напередодні 6 листопада Макарову зателефонував його прямий начальник – Міністр оборони СРСР Дмитро Устинов і “дуже просив” “злити” гру та віддати золоті медалі московському “Спартаку”. На честь Макарова, він відповів Устинову відмовою і став якось впливати на гру. Ще кажуть, що у вирішальний день 6 листопада Олександр Максимович терміново поїхав на дачу під Новомосковськом та відключив усі телефони, щоби на нього не «тиснули» з Москви. Тож ситуація навколо того матчу була зовсім не простою.
Щодо того «золотого» матчу, ми особливо розповідати про нього не будемо – напевно вболівальники всіх поколінь знають його подробиці. Зазначимо лише, що вирішальний внесок у перемогу «Дніпра» зробили дніпродзержинці Геннадій Литовченко та Віктор Кузнєцов. У другому таймі при рахунку 2:2 Литовченко здійснив блискавичний ривок правим флангом і віддав блискучий пас у штрафний майданчик, де на нього відгукнувся Олег Таран і головою забив третій м’яч у ворота Дасаєва. А потім Кузнєцов увірвався до штрафного майданчика “Спартака”, але був знесений московським захисником, за що був призначений пенальті. Олександр Лисенко пробив точно, встановивши остаточний рахунок 4:2 на користь «Дніпра». Так дніпропетровська команда стала чемпіоном СРСР. Тобто, головні призи радянського футболу – золоті медалі Чемпіонату та Кубок, поїхали до України, Дніпропетровська та Донецька. І після провалу київського “Динамо” Україна повернула собі звання самої футбольної республіки СРСР.
Долі команд, гравців та тренерів далі склалися по-різному. «Дніпро» у Чемпіонатах 1984 та 1985 років завойовував «бронзу». Але 1986-го «провалився» до 10-го місця, за що був звільнений старший тренер Володимир Ємець. Вже з новим тренером Євгеном Кучеревським команда повернула собі лідируючі позиції у радянському футболі – «срібло» 1987 та 1989 років, чемпіонство 1988-го та Кубок СРСР 1989-го. Геннадій Литовченко 1984-го був названий найкращим гравцем Радянського Союзу, а Олег Протасов 1985-го став найкращим бомбардиром Чемпіонату і завоював «Бронзову бутсу» Європи. Наприкінці 1987-го Литовченко та Протасов перейшли до київського «Динамо».
«Спартак» постійно – у 1984, 1985, 1986 роках був із медалями, а 1987-го став чемпіоном країни. 1988-го залишився без медалей, за що був звільнений наставник Костянтин Бєсков. 1989-го під керівництвом Олега Романцева знову став чемпіоном. Рінат Дасаєв 1988-го був названий найкращим воротарем світу. А ось Федір Черенков через постійні психічні розлади так ніколи і не зіграв так, як грав 1983-го.
1988 року екс-дніпряни Геннадій Литовченко з Олегом Протасовим та спартаківець Рінат Дасаєв стали віце-чемпіонами Європи, а гравці «Дніпра» Лютий, Чередник та Тищенко привезли «золото» з Олімпіади в Сеулі.
Сьогодні, коли протистояння України та Росії перейшло з футбольних полів на поле бою, дуже важливо не забути про футбольні баталії 1980-х та усвідомлювати, що футбольна слава СРСР тих років кувалася не в Москві, а саме тут, в Україні.

Вам буде цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *