У Дніпрі триває декомунізація. Так, звання “Почесний громадянин міста Дніпра” збираються позбавити двох радянських діячів. Йдеться про Леоніда Брежнєва та Миколу Щолокова. Відповідний проєкт рішення Дніпровської міської ради опублікували 8 грудня. Про це повідомляє Інформатор.

Сообщение Дніпро зробить ще один крок у світле майбутнє появились сначала на Любиме місто.

Сьогодні вночі у Кам’янському здійснено черговий акт вандалізму.

Невідомі розмалювали погруддя нашого відомого земляка Леоніда Брежнєва, яке нині знаходиться на майданчику музею історії міста. Постамент погруддя “прикрасили” синьо-жовтими смугами, також у синьо-жовтих тонах внизу постаменту виконано напис “Демонтуй”. Наразі керівництво департаменту ЖКГ міськради готується провести роботи з очищення пам’ятного знака. Про те, чи завдано непоправної шкоди постаменту, поки що невідомо. Нині біля погруддя проходять люди, які фотографують акт вандалізму.

Нагадаємо, що кілька тижнів тому, згідно із законом про декомунізацію, бюст Брежнєва було перенесено зі скверу по проспекту Свободи на майданчик музею просто неба. Цікаво, що коли погруддя було в багатолюдній частині міста, ніякі вандали його не чіпали, і лише тепер показали свою “сміливість”. Тепер, швидше за все, міській владі Кам’янського доведеться вирішувати питання встановлення камери відеоспостереження та освітлення майдану музею просто неба.

Нагадаємо, на цій площі знаходиться ще низка цікавих експонатів, які можуть стати жертвами місцевих борців з пам’ятниками і мертвими персонажами історії.

Сообщение У Кам’янському “здійснено замах” на Леоніда Брежнєва появились сначала на Любиме місто.

На сайті міськради зареєстрована електронна петиція із вимогою позбавити Леоніда Брежнєва звання “почесний громадянин міста Дніпро”. Про це йдеться у відповідній петиції. Автором документу є Микита Винник, пишуть «Лица».

Сообщение У Дніпрі воюють з мертвими появились сначала на Любиме місто.

Київська міська рада 26 травня позбавила звання «Почесний громадянин міста Києва» радянського державного і партійного діяча Леоніда Брежнєва, а також ще п’ятьох осіб, що були обрані і працювали на керівних посадах комуністичної партії колишнього СРСР або пов’язані з органами КДБ. За відповідно рішення проголосували 82 депутати.

Сообщение Відомого кам’янчанина позбавили почесного звання появились сначала на Любиме місто.

Нещодавно ми згадували в історичній рубриці про смерть нашого знаменитого земляка Леоніда Брежнєва, яка сталася сорок років тому і тодішньої реакції на неї громадськості. З часом очевидним стає, що яскравий ярлик «період застою», навішений у роки перебудови на всі 18 років його правління, носив швидше пропагандистський характер, ніж об’єктивний.

Після смерті Брежнєва у Кремлі розпочалася кулуарна боротьба за владу, система втратила стійкість, вежі влади захиталися. Першою відчула у собі сейсмічні коливання одне з головних опор держави – служба охорони правопорядку. Сорок років тому, 17 грудня 1982 року, через місяць після смерті Брежнєва був знятий з посади міністра внутрішніх справ, його старий друг та соратник Микола Щелоков. Цю посаду він обіймав цілих 16 років – рекорд для радянської доби.

Служили два не товариші

Юрій Андропов і Микола Щелоков приблизно одночасно були призначені на вищі посади в МВС та КДБ – Щелоков 1966 р., Андропов роком пізніше. Обидва раніше не мали жодного відношення до силових структур, ні юридичної освіти. Щелоков – випускник Дніпропетровського металургійного інституту, Андропов закінчив історико-філологічний факультет Петрозаводського університету. (Отже, практика ставити на керівництво силовим блоком людей, які нескінченно далекі від цих сфер, склалася задовго до призначення таких діячів нашого часу, як Юрій Луценко, Арсен Аваков, Іван Баканов та ін.).
Щоправда, Андропов за плечима мав престижну посаду посла в Угорщині та участь у придушенні антикомуністичного повстання 1956 р., що визначало тісне співробітництво з КДБ. Щелоков перескочив у головне міліцейське крісло країни зі скромної посади другого секретаря ЦК КП Молдавської РСР. Причина кар’єрного кульбіту таємницею ні для кого не була – багаторічна дружба з генсеком, яка розпочалася ще до війни, під час спільної роботи у Дніпропетровську, і продовжилася у післявоєнні роки у Молдові.
Можливо, близькість Щелокова до Брежнєва, які пов’язували їхні особисті стосунки та майже споріднені узи – зятя Брежнєва Юрія Чурбанова, міністр Щелоков призначив своїм першим заступником, – викликали ревнощі Андропова. Відносини між ними не склалися від початку. Традиційне суперництво між двома опорами влади набувало характеру ворожої конкуренції. Існувало негласне правило: людину, яка хоча б короткий час пропрацювала в міліції, у кадри КДБ не брати. Переходи у протилежному напрямку траплялися, – зазвичай, високопоставленого гебешника надсилали для «зміцнення рядів».
Так, після зняття з посади Щелокова, Андропов поставив на його місце кадрового чекіста Віталія Федорчука, який до того дванадцять років очолював КДБ України, а останні півроку – КДБ СРСР. Виконуючи доручення шефа, він розгорнув наймасштабніші зі сталінських часів чистки у системі МВС. Під різним приводом було звільнено понад 120 тис. кадрових співробітників, крім відправлених на пенсію.

Вбивство на Жданівській
Прихована ворожнеча двох відомств загострилася наприкінці 1980 року. Приводом стало жорстоке та безглузде вбивство майора КДБ В. Афанасьєва, вчинене міліціонерами відділення станції метро Ждановська. Перебуваючи у сильному напідпитку – справа була в передноворічні дні, «доблесні варти» позаралися на продуктовий набір «конкурента», де були дефіцитні палиця копченої ковбаси, банку кави та пляшка коньяку. У п’яному куражі вони не реагували на посвідчення жертви. Їхні сподівання, що справу вдасться зам’яти, не виправдалися. Як виявилося, убитий не був рядовим опером, а мав справу із секретною інформацією. У червні 1982 року було винесено вирок.

Розслідування Генпрокуратури велося у найсуворішій таємниці, громадськість дізналася про цю справу лише у дев’яності роки, але у владних та силових структурах вона викликала колосальний резонанс. Троє учасників вбивства і начальник відділення, що їх покривав, були розстріляні, четверо їхніх колег отримали тривалі терміни ув’язнення.
Тоді покарання зазнали лише безпосередні учасники злочину. Генсек вважав за краще уникати широкого розголосу, навіть коли йому приносили папки з матеріалами про системну корупцію у вищих ешелонах влади, – а цього вистачало, особливо в південних республіках, намагався спускати все на гальмах. Очевидно, він відчував загрозу для стабільності системи, яку представляла інформація про масштабні злочини, яка веде до верху. З іншого боку, він сам, як і всі його родичі та оточення, був не чужий, м’яко кажучи, матеріальних благ та предметів розкоші у вигляді західної техніки та автомобілів, коштовностей та антикваріату. І поблажливо ставився до «слабкостей» колег, дотримуючись принципу: живи сам і дай жити іншим…
Цікаво, що, незважаючи на довгу дружбу зі Щелоковим, Брежнєв, на відміну від Андропова, ніколи не розглядав його як свого можливого наступника. Що досить дивно з огляду на не зовсім пролетарське походження Андропова, мати якого була з єврейської родини багатих ювелірів. І у війні той не брав участі, воліючи курирувати карельських партизанів через лінію фронту.
Щелокову пропонували лише посаду заступника глави уряду, але головний міліціонер країни не мав великих амбіцій, цілком задовольняючись своєю посадою. Окрім Черненка, теж давнього приятеля Брежнєва щодо спільної роботи в Молдавії, як резерв на посаду номер один розглядався керівник радянської України Володимир Щербицький – ще один наш земляк у цій історії.

З дніпропетровського клану
Щелокова також відносили до впливового дніпропетровського клану. Почесний громадянин Дніпропетровська з 1980 року народився 26 листопада 1910 р. на станції Алмазна Катеринославської губернії. (В даний час це невелике містечко під Кадіївкою належить до Луганської області і з 2014 р. знаходиться під окупацією). Навіть найбільше підприємство селища, на якому працював батько майбутнього міністра – Алмазнянський металургійний завод, входило до тієї самої структури, що наш Дніпровський завод – Південно-російське металургійне товариство, ЮРДМО. Становлення Щелокова, як спеціаліста та особистості, відбувалося на Дніпропетровщині. На початку тридцятих він вступив до Дніпропетровського метінституту, працював на Петрівці, дослужився до начальника доменного цеху.
Потім його направили на роботу до партійно-господарських органів – після масових репресій там виник гострий дефіцит кадрів. 1938 р. Щелокова призначають першим секретарем Червоногвардійського райкому партії Дніпропетровська. 1939 року (у 29 років!) він стає головою Дніпропетровського міськвиконкому, працює у тісному контакті з Брежнєвим, на той час секретарем Дніпропетровського обкому з агітації та пропаганди, потім – з оборонної промисловості. З початком війни вони спільно організовували евакуацію обладнання підприємств Сходу.

На фронті їхні шляхи розійшлися. Леонід Брежнєв служив начальником політвідділу 18-ої армії. Щелоков, теж політпрацівник, брав участь у боях під Сталінградом та на Кавказі, звільненні України, Польщі та Чехословаччини. Після Перемоги, яку зустрів полковником, заступником командира 218-ї Ромодано-Київської стрілецької дивізії, Щелоков займався відновленням промисловості України в апараті ЦК КПУ. У 1951 р. Брежнєв, якого направили працювати у Молдавію, покликав із собою Щелокова, той погодився. У Кишиневі Брежнєв надовго не затримався, після смерті Сталіна у березні 1953 р. його повернули до Москви, спочатку направивши до міністерства оборони.
А Щелоков цілих 15 років залишався в Молдавії, однак особливих висот не досяг, дослужившись до посади другого секретаря республіканської парторганізації. Але Брежнєв про старого товариша не забув, і через кілька років після приходу до влади забрав його до столиці, поставивши скромного провінційного партапаратника на найвищу міліцейську посаду країни. Природно, це викликало недовірливе ставлення до нього з боку кадрових співробітників, особливо спочатку.

Треба віддати належне, Щолоков зумів вписатися у структуру МВС та здобути авторитет колег. Міліцейські ветерани і зараз згадують часи Щелокова як «золоте століття» відомства. Секрет популярності простий – Щелоков із самого початку зробив акцент на соціальній сфері – домігся підвищення зарплат та інших пільг, запровадив нову форму, замість сталінських синіх мундирів із чоботями та галіфе. Міліція пересіла з мотоциклів із візками на автомобілі. У дивовижній країні відкрилося 17 вищих навчальних закладів МВС, крім середніх.

Меценат та ліберал?
І вступити туди було непросто – Щелоков багато зробив для підняття престижу та популяризації відомства, окрім соціального забезпечення, велику увагу приділяючи піару. Щорічні телеконцерти на честь Дня міліції за участю естрадних зірок стали за популярністю змагатися з новорічними «вогнями», в літературі та кінематографі розквіт детективний жанр. «Сержант міліції», «Інспектор карного розшуку», «Місце зустрічі змінити не можна», «Народжена революцією», «Аніскін», «Петрівка, 38», «Огарьова, 6», «Слідство ведуть знавці», «Трактир на П’ятницькій» , «За даними карного розшуку», – ці та багато інших популярних фільмів та серіалів, знімалися під особистим патронатом Щелокова. Образ міліціонера втілили найкращі актори – Ульянов, Єфремов, Лановий, Жаров, Санаєв, Висоцький…
Інтерес до мистецтва – різним жанрам, для міністра був пов’язані з інтересами служби. Щелоков у молодості сам непогано малював, збирав картини сучасних художників та старих майстрів. (Згодом особиста колекція живопису, що налічує понад 120 полотен, серед них були роботи Саврасова та Кустодієва, Айвазовського та Шишкіна та інших іменитих майстрів – стане одним із пунктів звинувачень у корупції).
Подружжя Щелокова славилося затятими театралами, відвідували всі головні прем’єри і вернісажі, дружили з багатьма людьми з творчої богеми – Шостаковичем, Хачатуряном, Ростроповичем і Вишневською, Магомаєвим, Глазуновим, Шолоховим, і багатьма іншими. За радянськими мірками, Щелоков навіть вважався лібералом та меценатом. Він допомагав багатьом діячам мистецтва, у тому числі тим, хто вважався конкурентами з КДБ дисидентами. Навіть опального Солженіцина пропонував не заарештовувати та депортувати, а навпаки – друкувати його твори. Такі пропозиції міністр направив до Політбюро, але підтримки не отримав.
Керівник управління боротьби з організованою злочинністю, генерал-лейтенант міліції Олександр Гуров, вважає: «Щолоков пішов шляхом Рузвельта, який за допомогою Голлівуду створив привабливий образ поліцейського. При ньому до міліції прийшли випускники найкращих вишів, доктори наук. Розвал почався, коли після смерті Брежнєва задля політики почали валити все на міліцію»…

Під пресом КДБ
…Вали, справді, стали, не відкладаючи у довгу скриньку після похорону генсека. І почали одразу – з головного міліціонера. У День міліції, 10 листопада 1982 року, помер Брежнєв, а вже 17 грудня Щелоков було знято з посади міністра. Керувати МВС Андропов поставив Віталія Федорчука, який перед цим змінив його на посаді голови КДБ. За наказом шефа, Федорчук організував масові перевірки, які заявили про численні зловживання у структурі МВС, починаючи з керівників – Щелокова та Чурбанова. Колишнього міністра, у чому тільки не звинувачували: у матеріалах справи фігурували численні квартири та дачі, олімпійські «Мерседеси», антикваріат та витвори мистецтва, нібито незаконно привласнені. Плюс по дрібниці – безкоштовні букети для дружини, офіцерська пенсія для тестя, документальний фільм про себе, знятий до ювілею за бюджетні гроші та ін.
Щелоков категорично заперечував звинувачення. Картини, за його словами, були різні роки подаровані художниками, з якими він товаришував. Старовинні полотна купувалися у мистецькому салоні. Половину своєї колекції Щелоков подарував музею міста Стаханов, на своїй малій батьківщині, завдяки чому провінційний краєзнавчий музей, філія Луганського обласного, було перетворено на історико-мистецький музей.
Особливих скарбів під час обшуку також не знайшли. Але це вже не мало значення. Андропов не збирався упускати можливість поквитатися з давнім ворогом. Першого секретаря Краснодарського крайкому КПРС С. Медунова, до якого корупційні звинувачення були значно серйознішими і доказовішими, тихо відправили на пенсію, зберігши всі нагороди. Але є нюанс: батьки Медунова та Андропова разом працювали та товаришували з дореволюційних часів.

19 лютого 1983 року, не витримавши морального тиску, із нагородного пістолета чоловіка застрелилася його дружина. Ходили чутки, що перед тим Світлана Володимирівна стріляла в Андропова і серйозно поранила його, що й зумовило стислість правління чекіста. В організаційному плані – це можливо, жили вони в одному під’їзді урядового будинку на Кутузовському проспекті, 26. Але підтверджень цієї версії не існує, спростовує її хронологія участі Андропова в публічних заходах.
У червні того ж року Щелокова вивели із ЦК КПРС. 9 лютого 1984 року помер Андропов. Але занедбана ним репресивна машина продовжувала працювати без збоїв. 6 листопада 1984 р. Щелокова позбавили звання генерала армії. Потім усіх державних нагород, крім бойових. Відповідний указ Президії Верховної Ради СРСР вийшов 10 листопада, у День міліції, який Щолоков так старанно популяризував.
7 грудня 1984 року Щолоков було виключено з КПРС. Для партійця з півстолітнім стажем – це стало останньою краплею. 10 грудня він написав адресований Черненко прощальний лист, у якому знову повторив, що «не порушував законності, не змінював лінії партії, нічого в держави не брав» і просив лише захистити його дітей від неприємностей, бо «вони ні в чому не винні».

Останній парад
Через три дні, 13 грудня 1984 року Микола Щелоков у своїй квартирі на Кутузовському, востаннє вдягнув парадний генеральський мундир із усіма нагородами, які в нього не встигли вилучити, зарядив мисливську рушницю «Гастін-Раннет» і вистрілив собі в голову. Зі своєю наполегливою турботою про репутацію міліцейського відомства, опальний міністр не міг дозволити собі опинитися на лаві підсудних. З 1953 року, з часу суду над Л. Берією, на лаві підсудних жодного разу сиділи вищі чини союзного МВС. А ось першому заступнику міністра, зятю Брежнєва, Юрію Чурбанову – довелося посидіти. У 1987 р. його заарештували, і хоча особливих цінностей не знайшли, засудили до 12 років в’язниці. За чотири роки – помилували.
…Смерть Щелокова була вигідною і владі. Його добровільний відхід із життя був на руку багатьом, хоча не всі повірили у добровільність цього кроку. Знаменита співачка Галина Вишневська, дружина Мстислава Ростроповича, напише: «Щолоков був нашим другом, його дружина Світлана Володимирівна – моя подруга. Я була в них у будинку, нічого особливого там не бачила, жодних полотен кисті Айвазовського. Я не вірю в те, що про нього говорять. Щелоков з Андроповим мав жахливі стосунки. І коли нас виставляли з країни, Світлана сказала мені: «Це всі блакитні (блакитні кашкети НКВС – КДБ) наробили». Щелоков був другом Брежнєва, і з Андроповим вони одне одного ненавиділи. Знаючи Світлану Володимирівну, я не можу уявити, щоби вона застрелилася. Думаю, ми дізнаємося правду про всю цю історію»…
…За сорок років можна констатувати: в останньому припущенні легендарна співачка була надто оптимістичною.

Сообщение Головний міліцейський кінопродюсер появились сначала на Любиме місто.

40 років тому, 10 листопада 1982 р. помер Леонід Брежнєв, керівник величезної наддержави, що представляла один із двох полюсів тогочасного світоустрою. Ми не могли проігнорувати цю дату. По-перше, йдеться про найзнаменитішого з усіх народжених у Кам’янському – це об’єктивний факт, проста констатація, яка не залежить від ставлення до його особистості, оцінок, концепцій та коментарів.

Останній парад
Тому згадувати сьогодні доведеться «дорогого Леоніда Ілліча», точніше обставини, пов’язані з його смертю. Зазначимо, що вона виявилася раптовою – лише трьома днями раніше, 7 листопада 1982 року, він кілька годин простояв на трибуні мавзолею, приймаючи парад, присвячений черговим роковинам жовтневої революції. І багатьом здалося, що виглядає він краще, ніж зазвичай. Але несподіваною смерть Брежнєва назвати не можна. Останні років шість Брежнєв, який насилу переставляв ноги і невиразно перевертав язиком, виглядав досконалою руїною, пародією на самого себе – чарівного, енергійного і молодого керівника, яким був ще на початку 1970-х. З усіх радянських керівників, мабуть, тільки Ілліч «номер один», якого наприкінці земного шляху возили в інвалідному візку в абсолютно неосудному стані, перебував у гіршій формі.
Через це Брежнєв, який виглядав живим анахронізмом, древнім старцем, став мішенню численних глузувань і анекдотів. Насправді це було не цілком справедливо – генсек помер, не досягнувши 76 років. Порівняно із сучасними політиками – цілком собі молодик, Трампу вже 76, Байден за кілька днів відсвяткує 80-річний ювілей. І обидва збираються брати участь у президентських перегонах 2024 року! Екс-прем’єр Італії, нині депутат Європарламенту Берлусконі у 86 років не думає про завершення політичної діяльності. Королева Єлизавета ІІ востаннє виїжджала на кінну прогулянку літом цього року, за три місяці до смерті, у віці 96 років.
Напевно, не за віком плачевну форму Брежнєва можна пояснити відсталістю тодішньої радянської медицини, навіть її найвищого кремлівського ешелону. Традиційних шкідливих звичок генсек не мав – курити кинув на настійну вимогу лікарів, випивав у міру, регулярно відпочивав, відвідував басейн, стежив за вагою. Але останніми роками серйозно звикли до снодійного, заспокійливого і транквілізаторів, що відіграло свою негативну роль.

Брежнєв страждав на хвороби серця з 1974 року, пережив кілька інфарктів. У медичному висновку світил радянської медицини про причини смерті буде вказано діагноз: «Атеросклероз аорти з розвитком аневризми її черевної порожнини, стенозуючий атеросклероз коронарних артерій, ішемічна хвороба серця з порушенням ритму, рубцевими змінами міокарда після перенесених інфарктів.
Остаточно підкосив здоров’я генсека нещасний випадок за кілька місяців до смерті. 23 березня 1982 року під час відвідування авіазаводу в Ташкенті на нього обрушилася металева платформа, яка не витримала ваги десятків робітників, які вилізли туди, щоб краще бачити високих гостей. Брежнєв отримав больовий шок, викликаний переломом ключиці та кількох ребер, внутрішнім крововиливом. Генсек відмовився повертатися до Москви до кінця офіційних заходів, хоча навіть не міг підняти руки. Коли делегація повернулася до столиці, лікарі виявили усунення зламаної кістки. Операцію довелося робити під місцевим наркозом через проблеми пацієнта із серцем. Від тяжких травм Брежнєв так до кінця і не оговтався.

Дим останньої сигарети

Дивно, але, незважаючи на важкі недуги та діагнози генсека, останній його годинник пройшов без жодного медичного супроводу, на смертному одрі при ньому не виявилося ні лікаря, ні хоча б медсестри. Фінал життя Брежнєва детально описала його західний біограф, відомий німецький історик Сюзанна Шаттенберг, директор Центру досліджень Східної Європи при Бременському університеті. 2019 року вона приїжджала до нашого міста, проводила презентацію своєї книги «Леонід Брежнєв. Велич і трагедія людини та країни» у Музеї історії Кам’янського.
«7 листопада, у неділю, Брежнєв, як завжди, приймав парад на Червоній площі. Потім, у понеділок, 8 листопада, поїхав на полювання у Завидово та провів вівторок, 9 листопада, у своєму кабінеті у Кремлі. Єдина подія, що заслуговує на увагу, полягала в тому, що коли на початку вечора Брежнєв прокинувся від післяобіднього сну, Медведєв (начальник охорони генсека, генерал-майор КДБ СРСР Володимир Медведєв) остаточно вигнав перукаря Толю, тому що той знову з’явився п’яним у устілку. Охоронець сам зачесав Брежнєв, о 19.30 разом із Генеральним секретарем на машині залишив Кремль і по дорозі назад запалив сигарету, щоб Брежнєв міг вдихнути тютюновий дим – останній раз у його житті. Вдома Брежнєв поскаржився лише на те, що він не може багато їсти і пішов спати ще до новин. Коли вранці 10 листопада 1982 р., у середу, охоронці Медведєв і Собаченков прийшли близько 9 години його будити, вони побачили шефа, який нерухомо лежить у ліжку», – пише професор Шаттенберг.
Охоронець намагався його реанімувати, майже годину робив штучне дихання та масаж серця, але це не допомогло. За словами зятя генсека Юрія Чурбанова, Леонід Ілліч тихо помер ще вночі уві сні: у нього відірвався тромб, який потрапив у серце. З опублікованих матеріалів та свідоцтв залишається загадкою, чому цієї ночі на дачі був відсутній увесь медперсонал, у тому числі особистий лікар Брежнєва Михайло Косарєв, який мав бути присутнім навіть під час їди генсеком? Халатність, чи щось гірше?
Коли марність реанімаційних зусиль охоронця стала очевидною, охорона терміново викликала лікаря академіка Є. Чазова, той повідомив секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова, і він першим із соратників прибув на місце смерті. Далі прибули міністр оборони Дмитро Устинов, міністр закордонних справ Андрій Громико. Там же, біля одра Брежнєва, було вирішено питання про наступника – на пропозицію Устинова та за згодою Громико, вирішено, що ним стане Андропов.
Мабуть, такою була і воля покійного. У травні 1982 року на останньому у своєму житті пленумі ЦК Брежнєв запропонував обрати голову КДБ СРСР Андропова на посаду секретаря ЦК КПРС, яка звільнилася після смерті М. Суслова. Багато хто вже тоді побачив у цьому призначенні вирішення питання про наступника.
Хоча були свідчення, що Брежнєв у неофіційній обстановці говорив Черненко: «Костя, готуйся приймати справи»! А офіційний кремлівський фотограф Мусаельян повідомляв, що останнім часом Брежнєв, з огляду на слабке здоров’я Андропова та Черненка, схилявся до того, щоб на найближчому пленумі ЦК, наміченому на 15 листопада, оголосити наступником свого земляка, 64-річного першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. . Але пленум пройшов уже без нього, і за зовсім іншим сценарієм.
Про смерть Генерального секретаря ЦК КПРС, Голову Президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва офіційно повідомили у четвер, об 11 годині 11 листопада 1982 р. по радіо та телебаченню, газети в траурній рамці вийшли 12 числа. Однак багато хто запідозрив недобре того ж дня, коли по телебаченню замість святкового концерту, присвяченого Дню міліції, несподівано показали старий фільм про Леніна «Людина з рушницею».

Клятва дніпродзержинців
На малій батьківщині покійного – у Дніпродзержинську, не надто численна місцева преса – одна міська газета та дві заводські багатотиражки, – відреагували на трагічну звістку належним чином.

«Дзержинець», орган міськкому партії та міської ради тоді ще народних депутатів, вийшов у жалобній рамці 12 листопада. Газета друкує на першій шпальті великий портрет покійного, публікує офіційні повідомлення про смерть «вірного продовжувача великої ленінської справи, полум’яного борця за мир та комунізм», ім’я якої «завжди житиме в серцях радянських людей і всього прогресивного людства».

Наступний випуск газети від 13 листопада відкриває великий портрет Андропова і інформаційне повідомлення про пленум ЦК КПРС, що відбувся напередодні, на якому його було обрано новим генеральним секретарем. Публікуються стенограми виступів Ю. Андропова та К. Черненко, який і запропонував його кандидатуру на найвищу посаду в партії та країні. Через рік, Кості таки доведеться «приймати справи», як заповідав Ілліч, але теж, як відомо, ненадовго.

Внутрішні сторінки часто заповнені матеріалами меморіально-брежневської тематики. Клішовані заголовки говорять самі за себе: «Біль тяжкої втрати», «Справи партії – вірні», «Тісніше згуртуємось», «Велика правда життєлюба», «Глибока скорбота планети».

Наступного дня, 14 листопада, «Дзержинець» виходить у тому ж оформленні та стилістиці. Окрім ТАССівських репортажів про траурні заходи у столиці, в газеті з’являється багато місцевих матеріалів відповідної тематики. Докладно розповідається про траурні мітинги та збори, що відбулися на ВО «Азот», Дніпродзержинському хіміко-технологічному технікумі, швейній фабриці імені Чубаря, в індустріальному інституті, міському театрі (відразу після вистави, за участю акторів та глядачів), профспілці. середній школі №1, де навчався юний Льоня. Наповнені скорботою та смутком нотатки, підписані робітниками та школярами, педагогами, ветеранами війни та праці.
Заголовки різноманітністю не відрізняються: «Людина великої душі», «Продовжити справу борця за мир», «Траур планети», «Незмінним курсом», «Клятва дніпродзержинців», «Великий друг дітей», «Дзвони пам’яті», «Світлий образ» », «У серцях мільйонів».

Трудові колективи бригади стану 280 залізопрокатного цеху, колективи змін та агрегатів мартенівського цеху №3, безсемерівського, новопрокатного, цеху універсального заліза Дзержинки, будівельники головного будівництва міста – киснево-конвертерного цеху заявили про те, що вони стали на трудову вахту пам’яті Л. І. Брежнєва.

Першу смугу «Дзержинця» від 16 листопада займає репортаж із похоронної процесії у Москві, яка пройшла днем ​​раніше, тексти виступів Андропова та Устинова на Червоній площі, де біля кремлівської стіни поховали покійного генсека. На внутрішніх сторінках – виступи місцевих керівників на жалобному мітингу, який відбувся у день похорону Брежнєва біля його бюста у нашому місті. Одна із нотаток повідомляє цікаву деталь – того дня у навчальних закладах міста заняття скасували, але школярів збирали на уроки пам’яті.
Що цікаво, вже в наступному випуску газети, що вийшов 17 листопада, ім’я Брежнєва згадується лише побіжно, лише кілька разів, у повідомленнях про зустрічі та розмови його наступника Андропова зі світовими лідерами – Фіделем Кастро, Джорджем Бушем, Індірою Ганді, Зія Уль Хаком, які висловили протокольні співчуття. Тенденція збереглася і в наступних номерах – ім’я покійного генсека мало звучить. Нічого не повідомляється і про результати трудової вахти з помпою оголошеної на підприємствах міста лише кілька днів тому. Епоха завершилася, хоч ми цього тоді й не помітили.

Сообщение Історія Кам’янського: останній день доби появились сначала на Любиме місто.

Ми вже писали, що, згідно з міськими легендами, появою театру в тодішньому Дніпродзержинську наше місто завдячує особисто знаменитому земляку Леоніду Брежнєву – 1979 року, відвідуючи свою малу батьківщину, Леонід Ілліч журився, що у місті немає театру. Після цього питання відкриття храму культури було вирішено за лічені місяці.

У першій Генсек згадував про Велику Вітчизняну воню, де він був політруком і брав участь у бойових діях, зокрема, під Новоросійськом.

У другій Брежнєв ділився спогадами про те, як після війни відновлювалися Запорізька та Дніпропетровська області, де він був керівником.

І в третій оповідалося про освоєння цілинних земель Казахстану в 1950-х роках, де Брежнєв, знову ж таки, був одним із керівників. Зрозуміло, що вся величезна Радянська країна – від піонерів до пенсіонерів – добровільно-примусово вивчала ці книги. У навчальних закладах проводилися спеціальні уроки з цих книг, у бібліотеках та на підприємствах – цілі літературні вечори та обговорення з обов’язковим «всенародним схваленням». Зрозуміло й інше – ці книжки писав не сам Брежнєв, працювала група тямущих журналістів, але заслуги приписувалися «особисто Леоніду Іллічу». Ці книжки видавалися величезними тиражами і стали обов’язковими в бібліотеках партійних і державних діячів СРСР на всіх рівнях.

Після цієї трилогії наприкінці 1981 року побачила світ ще одна мемуарна книга Брежнєва «Спогади». Пам’ятається, кілька вечорів поспіль Центральне телебачення Радянського Союзу транслювало читання «Спогадів», начитувати їх доручили знаменитому дикторові Ігорю Кирилову, якого країна добре знала за програмою «Час». Той начитував з виразом, з придихом, іноді з пафосом – загалом, вийшла ціла міні-вистава. І, зрозуміло, книга також стала обов’язковою до прочитання в СРСР.
Якщо хтось пам’ятає, був у цій книзі перший розділ під назвою «Життя по заводському гудку». У ній Брежнєв розповідав про своє дитинство, юність та молодість, які пройшли у Кам’янському-Дніпродзержинську. Починав він свій трудовий шлях на металургійному заводі імені Дзержинського, тому з особливим почуттям описував, як саме завдяки заводському гудку він і все місто будували свій день, орієнтувалися в часі та знали, коли починається і коли закінчується робоча зміна. Як і у випадку з театром, місцева влада Дніпродзержинська сприйняла слова знаменитого земляка як керівництво до дії, і вже 1982 року ДМК почав давати гудки, які чуло все місто. Гудок звучав о 7:00, о 15:00 та о 23:00, орієнтуючись на зміни з 8-годинним робочим днем. Змінювалися керівники країни, змінилася сама країна та суспільно-політичний устрій, але гудок ДМК залишався. Хоча проблем із визначенням часу вже ні в кого не було, проте гудок служив багатьом городянам певним орієнтиром.
Пригадується, навіть з’явилися майже політичні анекдоти. Ось один із них: якщо чоловік на ДМК отримував хорошу зарплату, дружина рано-вранці його будила на роботу: «Вставай, мило, гуде гудочок!». А якщо зарплата залишала бажати кращого, дружина вранці говорила: «Вставай, м…дило, гуде гудило!». Загалом так і жили з 1982 року, і лише кілька років тому на меткомбінаті вирішили все-таки скасувати цей пережиток старих часів. Чи то не подобалося керівництву ДМК все, пов’язане з СРСР і Брежнєвим, чи економили енергію, чи змін з 8-годинним робочим днем ​​вже не залишалося, всі перейшли на 12-годинні, але гудок замовк. І, на жаль, зараз його довелося «розконсервувати», гудок працює досить часто, сповіщаючи кам’янчан про повітряну тривогу. Так мемуари Брежнєва допомогли його рідному місту сьогодні під час війни між двома провідними республіками колишнього СРСР, яким колись керував Леонід Ілліч.

До речі, якщо ми вже заговорили про книгу «Спогади», то незабаром після смерті Брежнєва 1982 року ходила легенда. У цій книзі була ще одна глава, яку Леонід Ілліч та його літературні помічники написали трохи пізніше після виходу «Спогадів» – щось на кшталт політичного заповіту. Говорили, що у цьому розділі старіючий Генсек давав своєрідні характеристики своїм колегам по Політбюро ЦК КПРС і прямо вказував, кому можна в майбутньому довірити керівництво Радянським Союзом. Так от, ні Юрія Андропова, ні Михайла Горбачова (обидва вони прийшли до влади, перший у 1982, одразу після смерті Брежнєва, другий у 1985 роках) Брежнєв не бачив своїми наступниками. Він дуже тепло відгукувався про Костянтина Черненка (був Генсеком у 1984-1985 роках), але майбутнім керівником бачив свого земляка, якого добре знали й у Дніпродзержинську Володимира Щербицького. Але ця явно скандальна глава так і не встигла вийти – Брежнєв помер, а після його смерті Юрій Андропов розпорядився знищити текст «політичного заповіту». Правда це чи ні – тепер навряд чи хтось дасть точну відповідь.
І ось ще цікаво. У книзі «Спогади» є пара абзаців – Брежнєв згадує розмову з батьком. Там батько таврує ганьбою тих, хто розв’язує війни та каже, що світ треба берегти, не можна допускати масового кровопролиття. Жаль, що нинішні кремлівські керівники або не читали, або не зрозуміли цих слів свого знаменитого попередника. Втім, це вже інша історія…

Сообщение Про спадщину Брежнєва в Кам’янському, майже політичний анекдот та «політичний заповіт» появились сначала на Любиме місто.

Ми повідомляли, що ще 30 червня на сайті Кам’янської міської ради з’явилася петиція про демонтаж погруддя нашому земляку, керівнику СРСР Леоніду Брежнєву.

Сообщение Кам’янчани не проти Брежнєва появились сначала на Любиме місто.

В останні місяці в соцмережах Кам’янського з’явилося чимало фотографій Дніпродзержинська часів 70-80-х років минулого століття, такий собі екскурс в історію нашого міста.

Сообщение З історії Кам’янського: чому Дніпродзержинськ – не Хмельницький, і до чого ж тут Брежнєв появились сначала на Любиме місто.